Сторінка
2

Аналіз техніки і методики навчання з бігу на 100 м

Перші бігуни на найкоротшу дистанцію, які брали участь в офіційних змаганнях наприкін­ці XIX століття (а саме тоді від­родилися різні види спорту, за­початковані ще в античному суспільстві), мали трохи незвич­ний вигляд. Вони були одягне­ні в довгі білі штани і чорні чоботи, а чекаючи команди стар­тера, стояли на повен зріст, лише трохи зігнувши плечі і ледь нахилившись уперед. Така поза не давала змоги зразу набрати швидкості, і спортивні резуль­тати цих бігунів були вельми скромні.

Поступово спринтери зрозу­міли, що довгий одяг заважає

швидко бігати. Замість штанів з'явились коротенькі спортивні труси, замість чобіт — легкі спортивні черевики з шипами на підошві. Шипи допомагали бігунам відштовхуватись. Але, звичайно, не форма одягу відіграла вирішальну роль у поліпшенні результатів на стометрівці і підкоренні швидкості.

Треба було докорінно поліпшити техніку бігу, у першу чергу — старт. Коли бігуни стартували, стоячи на повен зріст, то гальмува­ли початкову швидкість бігу, зразу втрачаючи дорогоцінні секун­ди. Це була перша перепона на шляху до майбутніх рекордів, на шляху до швидких секунд. Що робити?

Шукаючи досконалішого положення старту, спортсмени помі­тили, що коти й собаки, перш ніж зірватися з місця, низько присі­дають, пригинаються до землі. І використали цю особливість по­ведінки тварин для поліпшення техніки бігу на короткі дистанції. Низьким стартом першими почали користуватися професійні бі­гуни, які подорожували по Англії й Америці, викликаючи на по­єдинок усіх, хто хотів.

Бігун-професіонал бився об заклад із будь-яким глядачем, що пережене його, хоч братиме старт лежачи на спині, а його супро­тивник стоятиме. Багато хто ловився на цей гачок. Тільки-но лу­нав сигнал стартера, новачок одразу зривався з місця. А професіо­нал миттю перевертався на живіт, ставав у позу, що нагадує низький старт, і кулею мчав навздогін. Вже за кілька секунд зникала фора в 3—4 метри, яку мав новачок, а потім хитрун збільшував темп і за­лишав суперника далеко позаду.

Коли на іграх І Олімпіади в Афінах, що відбувалися в 1896 році, американський спринтер Томас Берк, готуючись бігти стометрів­ку, низько пригнувся й уперся коліном і пальцями рук у землю, глядачі почали реготати. Та незабаром регіт ущух, почулися вигу­ки здивування, а потім і захоплення. Бо як тільки пролунав по­стріл стартового пістолета, Берк, наче стріла з туго напнутого лука, вилетів уперед і, одразу обігнавши своїх суперників, першим досяг фінішу.

Хоч його результат дорівнював лише 12 секундам (тепер це на­віть гірше норми юнацького розряду), до таблиці досягнень були занесені перші цифри. Початок було покладено. І найпрудкіші люди

Землі почали змагати­ся за десяті частки се­кунди. Низький старт став їм у пригоді. Як­що Томас Берк пока­зав на Олімпіаді в Афінах 12,0 секунди, то вже через чотири роки спринтери долали стометрівку за 10,8 секунди. І тепер сміялися, якщо бігун брав старт навстоячки.

У 1912 році було зареєстровано перший офіційний світовий ре­корд — 10,6 секунди, його встановив американець Дональд Ліппінкот. Через 9 років його земляк, негритянський атлет Чарлз Педдок, скинув із цього результату дві десяті.

Чарлз Педдок був видатним бігуном свого часу. Репортери навперебій наділяли його гучними епітетами й іменами, бо він не мав поразок на біговій доріжці. Перемогу йому приносила новинка — стрибок на фініші, який нагадував стрибок тигра. У 1921 році Педдок пробіг дистанцію ПО ярдів (100 метрів 58 сан­тиметрів) за 10,2 секунди. Судді жахнулися, глянувши на секун­доміри. Вони не хотіли вірити своїм очам. «Людина не може пробігти дистанцію за такий час», — заявили вони. 1 не затвер­дили рекорду, прискіпавшись до того, що дистанція була на 58 сантиметрів . довша.

Але й так досяг­нення 10,4 було на той час дуже високим. Чимало бігунів штур­мували рекорд негри­тянського спринтера: він, як маяк, вабив си­льних духом і тілом.

Особливо впертим був англієць Харольд Абрахамс. Довго цей талановитий атлет не міг поліпшити свого результату, що дорів­нював 10,8 секунди, хоч тренувався, не шкодуючи сил і часу. Абрахамс почав дета­льно аналізувати свій біг. Від чого залежить швидкість? Від час­тоти кроків та їх дов­жини? Граничної час­тоти бігуни вже досягли — це доведено вченими-фізіологами. Подовжити крок? Але ж тоді зменшиться частота. Зачароване коло.

І все-таки допитлива думка спортсмена, спираючись на знання законів фізики, знайшла вихід. Треба збільшити крок лише на два сантиметри, вирішив Абрахамс.

На стометровій дистанції це становитиме цілий метр і дасть змогу виграти одну десяту секунди.

Нелегко дісталися спортсменові ці сантиметри. Адже перенавчити завжди важче, ніж учитися спочатку. І знову кмітливість виру­чила бігуна. Він розмітив доріжку так, щоб відстань між позначками була трохи довша за його крок — саме на два сантиметри, які йому були потрібні. На кожній помітці лежав клаптик паперу. Абрахамс біг, намагаючись наступити на ці клаптики. І якщо на шипах його кросівок були наколоті всі папірці, він вважав тренування вдалим.

Золота олімпійська медаль була нагородою спортсменові за кміт­ливість, наполегливість і знання фізики, але поліпшити рекорд Педдока Абрахамсу не судилося. На одному із змагань він лише повторив його. А но­вий рекордсмен світу з'явився знову рівно через 9 років.

На першості Ка­нади увагу глядачів і суддів привернув 20-річний Персі УІїльямс. На противагу своїм суперникам, він відмовився копати стартові ямки, а вста­новив сконструйова­ні ним колодки, які використав для від­штовхування. Супер­ники і судді спочатку скептично поставили­ся до новинки, але коли юнак фінішував першим із результа­том 10,3 секунди, по­ліпшивши рекорд Педдока, зацікавилися винаходом Уїльямса. При затвердженні рекорду почалися суперечки, не всі погоди­лися з нововведенням, та врешті-решт колодки здобули права «гро­мадянства», ними почали користуватися всі спринтери, і рекорд було затверджено. А через 5 років світовим рекордом заволодів бі­гун, ім'я якого ще за життя стало легендарним.

Шкільний учитель математики Чарлз Рилей у минулому був чудовим бігуном. Колись він працював в університеті штату Огайо, але глухота змусила його залишити університет і стати викладачем в одній із шкіл Клівленда. У вільний від уроків час Рилей ходив зі школярами на стадіон — навчав їх бігати, стри­бати. Команда легкоатлетів цієї школи була чи не найсильнішою в місті.