Сторінка
3

Трубіж тривоги нашої (Борис Олійник)

Після початку "радикальних ринкових реформ" (так означив процес в одному зі своїх виступів незабутній Леонід Данилович), саме на повищий тип світобачення і світорозуміння – у шатах чи комуністичних, чи націоналістичних – новий-старий істеблішмент спрямував пропагандистський бульдозер. Будь-яка спроба опору, духовного, зрозуміла річ, а не матеріального (на останній підданий шоковій терапії народ не мав сили), закінчувалася тим, що на непокірну територію, як колись у В'єтнамі, відразу скидалася порція напалму. Ошелешена громада раптом дізналася, що критерієм моральності є прибуток, сиріч – грошовий еквівалент, що, як доводив у прямому ефірі по національному радіо один із "стовпів" вітчизняної націонал-демократії, Шевченко і Льоня Голубков мають багато спільного, що повія і кілер – це теж професії. А взагалі чого соромитись? – ось і в товстих наукових книжках пишуть: соціал-дарвінізм – зовсім навіть непогане вчення.

Борис Олійник одним з перших усвідомив: так розпочинається друге у XX столітті, після сталінщини, рукотворне українське інферно. І це якось одразу виокремило його, рішуче підкреслило різницю між ним і тими, хто все життя звик "задрав штаны, бежать за комсомолом". Читачі поета почули ті, як нині модно говорити мессиджі, що їх, окрім Олійника, з шістдесятницької "чолівки" не посилав більше ніхто. Кожна його нова книга, нехай і видана на неякісному папері, з дуже кепською поліграфією, здобувалася на поважний суспільний резонанс. Олійникові поетичні вечори збирали і збирають переповнені зали, а друковану на шпальтах "Сільських вістей" поему-засторогу "Трубить Трубіж" люди провінції ксерокопіювали або навіть переписували від руки. Там, в українській глибинці, провально-німотного кінця 90-х її читали-перечитували, не дивлячись на партії: і рухівці, (справдешні, а не декоративні), "хлопці-радикали", про яких він з такою симпатією пише у своїх віршах, і соціалісти. Бо на всіх була одна біда. Зрештою, для них усіх лишається близьким і зрозумілим його давній "Символ віри": "Вище Білого дому/ моя Білая хата, / бо за правду стоїть. / Бо на правді одвіку стоїть".

Борис Олійник володіє рідкісним даром не розчаровувати у собі.

Борис Олійник

* * *

0 дивна ніч, о дика ніч жаги,

Коли тремтить і чадіє любисток!

Травневий шал – до забуття любити –

Лишає обережні береги.

Усе в чеканні: спілі краплі рос,

Земля і місяць, вишні і тополі.

І тиша в тиші. І туман у полі.

І навіть вуж нечутний, мов донос.

Не оскверни цю мить і не поруш

Цинічним словом чи гріховним жестом,

Коли сріблом здаються кусні жерсті

І золотом – окалини калюж.

Бо встане день і буде править суд.

Він цей міраж розвіє і остудить,

І поведе нас у робочий будень,

Де все таке, як і насправді суть.

Усе в чеканні: від зорі до пня .

Ти не сумуй, що промине ця казка.

Усе в чеканні істинної ласки,

Бо навіть ніч свого чекає дня.

БАЛАДА ВІРНОСТІ

Всім удовам війни присвячую

Застогнало, заплакало,

– Чи сова чи вдова?

Покотило байраками.

Задиміла трава.

Недобілене окало .

Щітка випала з рук.

Тільки здавлено охнула,

І осіла на рунь.

.Він спіткнувся край битого

За сусіднім селом.

Підняли на граніт його

В піднебесся чолом.

.Прийде, здійме натруджені

У небесну безмеж:

– Що ж ти довго так, суджений,

Все додому не йдеш?

Скільки білено около,

Стільки сипався квіт.

Вже онуки, як соколи,

Розлетілись у світ.

Вже й сусіда не сватає –

Удівець-самина.

Вже і свято не святиться,

А тебе все нема.

.Поховати замовила

Біля того села.

Побілила ще й около,

І покірно лягла.

На причасті отерплими

Прошептала душа:

– Я до тебе хоч . мертвою,

Мій єдиний, прийшла .

КРЕДО (КАНТАТА)

IV

Я гордий, як козацький предок мій,

Що перед можними не скинув шапки.

Я не просив у бога ласки й шани,

А чорта весело гукав на бій.

Та з непокритим молодим чолом

Стою, схилившись у пшеничнім німбі,

Пред образами матері і хліба,–

І меч мій проростає череслом.

V

Такий, як є, стою на кружині.

Мені нема що від людей ховати:

Он сад цвіте. Он . одцвітає мати.

Он батьків сміх . у рамці на стіні.

Стоять баби – в онуках квіт їх днів.

Стоять тітки у бабиному літі.

Дядьки – зніяковілі, ніби діти,

Від сяєва державних орденів.

Це – мій народ. Спогорда не дивись,

Що руки в нього з праці вузлуваті,

Душа ж його пречиста, яко свято,

А в серці дума й пісня обнялись.

Я весь у нього. Весь він – у мені

Своєю колосковою судьбою:

З веселим сміхом понад градобої,

І з павутинням думи по стерні,

Зоря любистком пахне над Дніпром.

Пливуть отари в надвечір'я з паші.

Це все – моє. Це все довіку – наше.

Але й твоє, коли прийшов з добром.

Заходь у гості. Ось моя рука,

У щедрості надійна й незрадлива.

Вона розквітне гілкою оливи,

Коли відчує щирість кунака.

Та як відчую на долоні знак

Підступних пальців в метушні лукавій,

Моя десниця в зненависті правій

Злютується в ротфронтівський кулак.

Від імені святих отецьких ран,

Від імені знамен моїх урочих

Я кину в очі хижій поторочі

Коротке, як удар: "Но пасаран!"

VI

Гуде планета в буднях, як вокзал,

Встають проблеми, тихі і великі.

Рішуче написав в анкеті віку:

"Я – комуніст".

І цим усе сказав.

ДВОБІЙ

Вони стоять супроти в полі Віри,

– Світань Христа і темінь три по шість.

Між ними царств і людності – без міри,

Юдоль землі і неба благовість.

На шальках терезів у перетязі –

Дві чаші в супротивній рівновазі.

Що в лівій – зиск і всі багатства світу

З розгулом плоті й відьомських весіль.

У правій же – Нового Заповіту

Легкий сувій апостольських часів.

І лиш хитнеться в сутемінь бездонну

Скоромна чаша з приданим мамони, –

Як одесную невидима змага

Поновлює вселенську рівновагу.

І до Страшного суду сила вража

Не змінить лад без Божого перста.

Бо навіть цвях з Христового Хреста

Все золото мамони переваже.

***

Так гарно починав!

Громада вдячним ладом

Просила:

– Не соромся стати нам на плечі,

Щоб далі бачити.

Та не забудь, до речі,

І нам звістить: