Сторінка
4

Трубіж тривоги нашої (Борис Олійник)

Що ж там, за небоспадом?

На плечах встоявши,

затим на шиях всівся,

Забувши, хто й по що

підняв його до висі.

Вони ж і досі,

як покірні вівці,

Від нього ждуть згори

на добрі вісті.

ДИПТИХ З МАЙДАНУ

І

Це ще у тому столітті,

– В тому столітті було:

Біла сорочка на вітрі

Рвалась з-за спини о крило.

Біг я, веселий і босий,

Серед гречаних медів.

Сонце купало волосся,

Світ мені юно радів.

Повз піонерів у полі

Біг я, не знати куди.

Мати ударила в поли,

Батько схмарнів:– Не впади. –

Біг я. Усе мені пахло,

Все закликало в зеніт.

Мить ще – і вишугну птахом .

Вибух – і обертом світ.

.Скільки ж минуло, відколи

Стямивсь? Згадати недуж.

Все, ніби й знане довкола,

І незнайоме довкруж.

(Жити в часи несусвіття,

Коли на шальках біди

Рік переважить століття,–

Господи, не приведи!)

Тільки ж, здається, учора

Біг він назустріч мені

У піонерській рідні,

А вже сьогодні в покорі,

Сивий, лежить у труні.

Поруч – медаль по війні.

Хто ж це так люто, так чорно

Викреслив роки і дні?!

II

Через майдановий простір

Йду, мов Христос – по воді.

Ген, на високім помості

Збились новітні вожді.

Знизу, на відстані чемній,

Так, щоб не дуже й здаля,

Звично тусується челядь,

Граючи короля.

Бомж з бородою від Маркса

Так видивлявсь понад маси,

Що аж набігла сльоза.

Певно, забувши про темник,

Раптом вже й зовсім не в тему

Сонно сказав:

– Як би зависоке, брате,

Не випадало стояти

І на якому щаблі,

– Все ж доведеться лежати

В землі. –

Це ж він кому і до чого

Ляпнув ні з сього ні з того?

Так я й не втямив . їй-богу.

ЄВРОПІ

Ми тут жали ще до часів попиту.

Наш корінь у земну вростає вісь.

І перше, ніж учити нас, Європо,

На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.

Облиш: твій посміх нам не допече,

Бо ми тоді вже побілили Хату,

Як ти іще не вийшла із печер.

Живи собі, уходжено і сито.

Ми не питаєм з усміхом кривим,

Якою б ти була у цьому світі,

Аби ми плуг, і колесо, і жито

Не дарували пращурам твоїм.

Ми ж не виказуєм, яку недолю

Тобі вістило знаками біди,

Аби козацький стан у Дикім Полі

Не зупинив азійської орди.

Живи собі.

Ми зі своїм уставом

Не сунемось до тебе в монастир.

Але дозволь і нам за отчим правом

По-своєму облаштувати двір.

Так, ми в ґешефтах – і невмілі, й сірі.

Ви ж на торгах сягнули верховіть.

Та навіть вам шагреневої шкіри

В раковий час усе ж не докупить.

Земні діла сповна оплатить небо.

І в Судний День воздасться всім ущерть:

І тим, хто зрадив побратимство Ельби,

І тим, хто сербів рокував на смерть.

Життя мина. Усі ми перебудем:

Хто – при бандурі, хто – при гамані.

А що вже по собі залишим людям,

Судити не тобі, і не мені.

Відкриті наші предківські чертоги

Усім, хто має помисли незлі.

Прийдіте з миром! Та, заради Бога,

Не вчіть нас жить на батьківській землі.

У кожного – свої герби й знамена,

Свій лад і чин в державі й при столі.

Ми всяк своєї долі ковалі:

Вам до душі вертка синиця в жмені,

А нам до серця – в небі журавлі.

Такі ми є. А ви такі, як є.

***

Людей, звичайно, більше, ніж народу.

Коли виспівуєш на цілий сход

Любов до людства . з сотого заходу,

– Згадай, нарешті, і про свій народ

Хоча б за те, що має він в цю мить

Виконувати каторжну роботу:

За тебе перед людством червоніть.

НЕ ПОВЕРНУСЬ.

В небі купається голуб-вертун.

Серце жура проколола:

Я вже ніколи туди не вернусь,

Не повернуся ніколи

В край, де ще батькові зичать сто літ,

Світ ще не вмився кров'ю,

Рід мій увесь ще живий при столі,

Мати іще при здоров'ю.

Ще не ділили кинджалом тупим

Нас то на лівих, то правих.

Я вже повік не вернуся туди –

Це вже остання правда.

.Господи, я ж не молю: поверни!

Не повернуть, що збулося.

Вам таки легше живеться, сини,

Нам таки важче жилося.

Але пройшовши крізь горно пожеж,

Звідавши рай на засові,–

Навіть життям офіруючи, все ж

Не загубили ми совість.

Згоден, що ми, многогрішні,

Справді од вас бідніші.

То вже простіть, що за власні труди

Ми не надбали вам скрині,

Що як прийшли, так і підем туди .

Але зате ми синам назавжди

Передамо нетлінне;

Нашу любов – як єдиний хосен,

Нашу вам раду і сповідь,

Що продається на світі не все,

І не купується совість.

ОСВІДЧЕННЯ

Я тут родився восени:

Морозом бралася стерня,

– І падолист у теплі сни

Мене вгорнув, немов зерня.

А навесні пішов у ріст,

Прийнявши мамину купіль,

І перший крок у дивен світ

На полі отчому ступив.

І з того дня вже сто земель

Переходив, переверстав,

Та щовесни, як журавель,

У рідні креси повертав,

І, надивившись різних див,

Клянуся на мечі пера –

Дивнішого не сподобив

Від України і Дніпра.

Тут мій поріг. І перший гріх.

І всеочищення вогонь.

Тут стиглу зірку, як горіх,

Вона взяла з моїх долонь.

Тут джерела мої святі.

І навіть ворон, що оглух

На ветхім дідовім хресті,

Мене віта, як добрий дух.

Тут кожна віть мені жива.

Тут всі – свої. І всі – мої.

І мати квіти полива .

Хоч вже давно нема її.

Тут долю кожного війна

Переорала до глибин.

І кожна зірка жерстяна

Мені сіяє, мов рубін.

.Я тут родивсь. І просто жив.

І горе знав. І щастя пив.

І в сизу паморозь ожин

За перший полудень ступив.

І так же просто, слід у слід,

За предком звіривши ходу,

Як мій безсмертний, чесний рід,

Свої натруджені складу.

Скажу лиш: де б ти не ходив,

Та – хай засвідчує перо!–

Що не знайти дивніше з див,

Як Україна і Дніпро.

ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людям

літа свої, літечка житом,

Прибрала планету,

послала стежкам споришу,

Навчила дітей,

як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко –

і тихо пішла за межу.

– Куди ж це ви, мамо?! –

сполохано кинулись діти.

– Куди ви, бабусю? –

онуки біжать до воріт.

– Та я недалечке .

де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти.

А ви вже без мене ростіть.

– Та як же без вас ми?

Та що ви намислили, мамо?