Сторінка
2

Нові методи і форми партнерських відносин громадських організацій з органами публічної влади

“З метою більш повного забезпечення захисту законних інтересів та особистих прав членів територіальної громади, поряд із конституційно визначеними судовими й правоохоронними органами, у територіальній громаді запроваджується інститут Місцевого захисника (місцевий омбудсмен).

1. Місцевий захисник є органом досудового захисту прав і інтересів членів територіальної громади і юридичних осіб у територіальній громаді.

2. Місцевий захисник – юридично повноважна особа, що обирається жителями прямим таємним голосуванням винятково для захисту особистих прав громадян, які передбачені Конституцією, чинним законодавством України, Статутом територіальної громади та цим положенням.

3. Правовий статус Місцевого захисника співпадає із правовим статусом місцевого (міського, селищного, сільського) Голови.

4. Місцевий захисник діє на підставі і відповідно до Конституції й законодавства України, а також способом і в межах повноважень, передбаченими Статутом територіальної громади та / або цим Положенням.

5. Місцевий захисник здійснює свою діяльність незалежно від державних органів і посадових осіб, так само як і від органів і посадових осіб місцевого самоврядування, і підзвітний лише місцевій територіальній громаді.

6. Діяльність Місцевого захисника доповнює існуючи заходи й способи захисту конституційних прав громадян, не скасовує їх і не тягне перегляду чи обмеження компетенції правоохоронних органів.

7. Місцевий захисник обирається на той же термін, що і місцева рада. Його повноваження не можуть бути припинені чи обмежені у випадку довгострокового припинення повноважень місцевої ради і її розпуску .

15. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Місцевий захисник, зобов’язані співпрацювати з ним і подавати йому необхідну допомогу.

16. Місцевий захисник здійснює свою діяльність у координації й співпраці з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та його представниками в областях і АР Крим”.

Слід зазначити, що не тільки бюджетна обмеженість, як було зазначено вище, заважає ефективному функціонуванню інституту омбудсмена в Україні. Проблема полягає в тому, що повна фінансова залежність від держави не дозволяє омбудсмену бути повністю незалежним, хоча саме незалежність - це головна умова діяльності омбудсменів.

Ще одна проблема – це призначення омбудсменів державою та її органами. Незважаючи на те, що в деяких країнах омбудсмени призначаються урядом, для України ця практика, на наш погляд, не буде ефективною. На регіональному та місцевому рівні омбудсмени мають обиратися громадою. Тільки в цьому випадку вони дійсно будуть захищати права громадян на незалежній основі. Це ще є важливим і тому, що однією з функцій омбудсмена є контроль за діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування.

Що стосується джерел фінансування, то, на нашу думку, їх повинно бути декілька:

- фінансування з державного або місцевого бюджету, оскільки омбудсмен виконує деякі державні функції, в першу чергу - забезпечення прав і свобод громадян;

- благодійні внески від громадян;

- гранти від міжнародних та національних організації, громадських об’єднань тощо.

Що стосується Центрів громадської активності, то в Україні їх як таких не існує. Враховуючи те, що зазначені Центри, за своїм призначенням та сферою діяльності подібні діяльності омбудсмена то, виправданим було б їх поєднання. Тобто, в Центрі громадської активності, де повинен бути штатний юрист, який надавав би безкоштовну юридичну консультацію громадянам міг би знаходитись і омбудсмен. Це б не тільки допомагало скоординувати їх роботу, а й спільно вирішувати питання забезпечення прав і свобод громадян.

2. Спільне виробництво та надання послуг.

Замість того, щоб бути тільки користувачем послуг, окремі громадяни та групи громадян об’єднуються з органами влади у спільне створення та надання послуг. Таким чином представники влади та громадськість формують характер і очікувані результати послуг.

Хоча це впливає на всі рівні влади, спільне виробництво послуг найбільш важливе саме на місцевому рівні, де існує декілька класичних прикладів спільного виробництва. Це запобігання злочинам через створення груп захисту громадського правопорядку, який не може бути ефективним без залучення громадськості, а також наведення чистоти та порядку на вулицях міст, сіл та селищ, створення парків, місцева освіта, культура тощо.

Зазначена форма залучення громадськості з боку влади зараз в Україні майже не використовується, хоча вона починає все більше впроваджуватися в розвинених демократичних країнах. Також, слід зазначити, що вона мала своє втілення у життя на території нашій країни у часи радянської влади. Ті форми, які використовувалися тоді, зараз тільки починають розвиватись у зарубіжних країнах. До таких форм, що застосовувала радянська влада належать: добровільні народні дружини (всім відомі ДНД), так звані “суботники” тощо.

Зараз вже назріла необхідність поновити цю практику тому, що вона є показником реальної взаємодії влади, особливо на місцевому рівні та громадськості. На сучасному етапі ця форма має тільки одну різницю – люди роблять це не за вказівкою з верху чи від безпосереднього керівника (як це було раніше), а на основі укладеної з органом влади угоди, яка може передбачати фінансову підтримку з боку органу влади такої громадської діяльності.