Сторінка
2

Управлінсько-методологічні проблеми муніципального розвитку

Системна реалізація процесів стратегічного планування неможлива без розкриття адаптовано до умов муніципального менеджменту таких основних категорій методології управління, як комплекс принципів і функцій стратегічної діяльності, методи стратегічного впливу на суб’єкти господарювання території. Ураховуючи підтверджений вітчизняною практикою зв’язок між невідпрацьованістю понятійного апарату та втратою якості стратегічного планування необхідне поглиблене тлумачення базових понять. З огляду на існуючі позиції дослідників і практиків щодо практичного ототожнення, з одного боку, понять «стратегія» й «стратегічний план» або, з іншого, їх невиправданої «автономізації» нами запропоновано визначення стратегії. Вона розуміється як узагальнена модель майбутнього стану організації та планованих дій щодо його досягнення й містить концептуальну (визначає ключові напрями розвитку, основні цільові орієнтири й пріоритети) та детерміновану (установлює конкретні засоби досягнення стратегічних цілей, оформлені в проекти) складові. Такий підхід вчиняє прямий вплив на побудову моделі формування стратегії й забезпечує збалансування в ній «загального» й «конкретного», запобігає перетворенню стратегій у набір намірів, не підкріплених засобами й ресурсами, або, у зворотному випадку, на мозаїку окремих заходів, мало пов’язаних загальними цілями та пріоритетами.

Поглиблене тлумачення стратегічного бачення дозволяє дійти висновку щодо необхідності обґрунтування в його складі економічної компоненти, що радикально змінює існуючі спрощені підходи до формування цього визначального компонента стратегічного вибору муніципального утворення.

Сьогодні більшість стратегічних програм планується на тривалий період часу, що не є адекватним нестабільним умовам середовища діяльності. Запропонована концепція визначення простору стратегічних рішень дозволяє довести, що часовий горизонт стратегічного планування може бути й відносно короткотерміновим, якщо значущі для досягнення високо-пріоритетних цілей рішення приймаються в нестабільному середовищі. Проте відзначимо, що стратегія, незалежно від тривалості обраного для неї часового горизонту, завжди має довготерміновий характер саме тому, що стратегічні рішення забезпечують тривале існування організації в оточенні. Усе зазначене акцентує увагу на безпосередньому зв’язку між розвинутою «професійною мовою» управлінців та якістю технологічного забезпечення стратегічної діяльності.

Однією з методологічних проблем управління, що найбільш важко розв’язується, є розробка і реалізація механізмів результат-орієнтованого управління. У пропонованому нами підході, базованому на ідеології менеджменту й керованого розвитку, скерування на результат надається, перш за все, стратегічному плануванню. Як методологічний засіб реалізації концепції управлінської відповідальності обґрунтована й використана специфічна інституція «зона стратегічної відповідальності». Її формування базується на результатах структурного аналізу комплексу потреб територіальної громади, унаслідок чого виділяються локальні сфери муніципального управління, визначені на основі інтеграції споріднених потреб-запитів громади, за рівень задоволення яких закріплюється відповідальність в системі управління. Зона стратегічної відповідальності є багатоцільовим методологічним засобом, з використанням якого стає можливою реалізація низки нетрадиційних підходів до визначення функціональних областей муніципального управління, розробки моделі формування стратегії, концепції проведення ситуаційного аналізу й визначення пріоритетів, цілепокладання й структуризації цілей, створення логічно-інформаційної основи виявлення індикаторів результату, побудови результат-орієнтованої структури управління.

Так, підхід до побудови структури управління базується на припущенні, що саме наявність потреб, презентованих зонами стратегічної відповідальності, є підставою створення центрів відповідальності, закріплюваних структурою управління. Тобто в такому разі формування структури здійснюється «знизу», від потреб громади, чим забезпечується орієнтація управління на соціально-визначений результат, а відповідальність за його досягнення закріплюється структурою управління. Очевидно, що структура управління має бути прямим породженням стратегії, виконуючи роль інструмента закріплення управлінської відповідальності за реалізацію стратегічних пріоритетів. Слід впроваджувати погляд на структуру як на стратегічний інструмент. Це зумовлює необхідність її динамічного корегування відповідно до потреб управління. Тоді кожному управлінському підрозділу можна встановити чітку програму дій з реалізації встановлених пріоритетів, а оцінку управлінців здійснювати за реалізовані проекти й досягнуті показники з урахуванням громадської думки. Такі підходи вже відпрацьовуються в практиці стратегічної діяльності окремих міст.

У результаті наших досліджень сформовано цілісну систему технології стратегічного планування муніципального розвитку, запровадження якої забезпечує подолання найбільш типових вад і труднощів вітчизняної практики розробки стратегій. Розроблена дворівнева модель формування стратегії базується на прийнятому розумінні стратегії у складі концептуальної та детермінованої частин; на принципах організації процесу стратегічної діяльності; на концепції «пріоритет-проект», на інституціональній основі зон стратегічної відповідальності. Останнє забезпечує повноту й системність описання об’єкту й окреслення сфер стратегічного аналізу й планування, надає процесу визначення пріоритетів, тобто всій стратегії потребо-орієнтований характер, забезпечує системну структуризацію цілей від місії до конкретних проектів, раціональну децентралізацію процесу планування. Отже, застосування концепції зон стратегічної відповідальності дозволяє віднести і модель формування стратегії до засобів орієнтації управління на соціально-визначений кінцевий результат, досягнення єдності цілей, структури, стратегії та управлінської відповідальності. Слід відмітити найважливішу ментальну роль поняття “зона стратегічної відповідальності” у формуванні конкретизованих уявлень щодо призначення й соціальних орієнтирів управління, про що свідчить власний досвід автора, отриманий з практики розробки стратегій українських міст.

Запровадження раціональних технологій стратегічного планування створює підстави для інтеграції його з бюджетним процесом і переходу на програмно-цільову основу розподілу муніципальних ресурсів. Завдяки цьому кошти виділяються не “взагалі” на підтримку функціонування окремої установи чи управлінського підрозділу, а на реалізацію визначених стратегіями пріоритетів, забезпечують соціально-визначений кінцевий результат.

Важливо зазначити, що широке запровадження системної технології стратегічного планування розвиває стратегічне мислення управлінців, без зміни традиційної ментальності яких радикальні реформи неможливі.