Сторінка
1

Управлінсько-методологічні проблеми муніципального розвитку

Європейський вибір України не залишає іншої альтернативи крім радикального вдосконалення управління й доведення його до рівня передових стандартів. Переважною мірою це стосується одного з визначальних інститутів суспільства – місцевого самоврядування, де найбільш вразливо проявляються взаємовідносини влади й громадян. Досвід адміністративно-управлінських реформ у Європі та США свідчить про значні можливості застосування підходів менеджменту та стратегічного планування для створення результативної, інноваційної та гнучкої системи управління, спрямованої на громадянина. На підставі зазначених підходів здійснюється поступовий перехід від традиційних моделей адміністрування, базованих на цінностях і ментальності належного виконання функцій, до таких, де провідною є орієнтація на досягнення соціально-визначеного результату, людина розглядається як клієнт і споживач послуг, а система управління оцінюється крізь призму її здатності задовольняти динамічні потреби громадян. У сучасних концепціях місцевого розвитку в Україні муніципальний менеджмент і стратегічне планування набувають характеру парадигмальних складових нового управління, проте необхідно ще багато зробити для забезпечення їх ефективного застосування як засобів реалізації результативної муніципальної політики.

Широке застосування терміну “муніципальний менеджмент” само по собі ще нічого не перетворює, а відповідний перехід висуває до традиційного управління певні вимоги, що стосуються основних підсистем, якими є цілепокладання, структури, технології, персонал. Аналіз проблематики управлінського забезпечення розвитку муніципальних утворень дозволяє встановити, що характерними рисами існуючого управління є його слабка орієнтація на потреби громадян як споживачів муніципальних послуг, відсутність механізмів закріплення відповідальності за досягнення соціально-визначеного результату. Це є наслідком несформованості властивих менеджменту уявлень щодо результат-орієнтованого управління. Консервативність підходів до формування структур управління призводить до їх відриву від стратегічних завдань. Моделі формування стратегій відпрацьовані лише на концептуальному рівні й дискусійними залишаються багато методологічних і технологічних аспектів планування. Відсутність ефективного методично-аналітичного забезпечення відповідних процесів не дозволяє системно визначати предметні області й межі ситуаційного аналізу й обґрунтовано виявляти стратегічні пріоритети. Підходи до встановлення часового горизонту стратегій як обов’язково довготермінового не є адекватними вітчизняним реаліям, а неузгодженість тривалості стратегій з терміном виборних повноважень місцевої влади й слабка інституціоналізація стратегічної діяльності знижують упевненість у можливостях реалізації розроблених стратегій. Відчутні негативні ефекти породжуються невідпрацьованістю понятійного апарату й неоднозначним тлумаченням таких базових понять, як стратегічне бачення, стратегія, стратегічний план, проект, програма тощо. Застосування проектного підходу до формування й реалізації стратегій декларується багатьма розробниками, але ще не досягнуто його органічного зв’язку зі стратегічними технологіями. Оцінка готовності управлінського персоналу до стратегічної діяльності, здійснена за результатами проведених експертних опитувань муніципальних управлінців, свідчить про недостатній розвиток їх стратегічного мислення.

Виходячи з особливостей сучасного менеджменту можна сформувати уявлення щодо муніципального менеджменту як системи управлінсько-політичних відносин, що орієнтовані на соціально-визначений результат і реалізують керований розвиток муніципального утворення з метою ефективного задоволення комплексу потреб територіальної громади в узгодженні з регіональними й загальнодержавними інтересами. Для реального переходу до такого типу управління необхідно визначити його ознаки, які надавали б відповідні орієнтири трансформації традиційного муніципального управління. До найбільш суттєвих ознак муніципального менеджменту, на наш погляд, слід віднести такі:

- оцінка результатів управління з позицій громадянина-споживача послуг, для чого необхідно досягти переносу акцентів від традиційного бюрократичного контролю виконання функцій на постійний дієвий зворотний зв’язок з громадою;

- стратегічний характер управління, що передбачає наявність управлінських засобів забезпечення динамічного балансу з оточенням і своєчасну адекватну реакцію на зміни потреб споживачів послуг, обґрунтоване визначення напрямів розвитку громади, виявлення конкурентних переваг території методами маркетингу й бенчмаркингу, проектний підхід до реалізації ключових завдань розвитку й розподілу ресурсів;

- використання ринкових підходів, маркетингових методів та відносин партнерства з приватним сектором у системі забезпечення громадян якісними послугами в потрібних обсягах;

- дієвий «внутрішній» менеджмент на засадах розвинутої стратегічної ментальності персоналу й службового підприємництва, вимірювання й оцінки результатів діяльності за критеріями результативності, ефективності, економічності, регулярного адміністративного аудиту та реінжинірингу структур і технологій управління для забезпечення їх адекватності стратегії розвитку;

- демократичний характер управління, підзвітність і підконтрольність місцевої влади громадськості.

Очевидно, що розвиток муніципальних утворень має бути керованим в напрямах підвищення якості життя громадян. І хоча відповідна цільова спрямованість муніципального управління декларується, ще бракує системних методологічних напрацювань щодо забезпечення цілеспрямованої роботи органів управління. Сьогодні кожна громада має здійснювати власний стратегічний вибір. Особливого значення це набуває з приводу визначення майбутньої спеціалізації муніципального утворення в економіко-господарському комплексі країни, напрямів диверсифікації місцевої економіки й розвитку підприємництва. За таких умов необхідністю стає проведення ґрунтовного ситуаційного аналізу та свідоме й аргументоване обрання цілей, пріоритетів, засобів розвитку, орієнтованих на реалізацію стратегічного бачення громади.

Отже, керований розвиток не може бути реалізованим без стратегічного планування, яке сьогодні вже розглядається як особливий ресурс місцевого розвитку. В Україні управління лише почало набувати характеру стратегічного. Останнім часом значно підвищується інтерес до наукових досліджень з розробки окремих аспектів методології, концепцій, моделей стратегічного планування, високою є активність у напрямах розробки й практичного упровадження стратегічних підходів до управління розвитком окремих українських міст і регіонів. Проте існуючий вітчизняний досвід стратегічного планування свідчить, що його значний потенціал використовується далеко не повністю, причинами чого є слабкість методологічного забезпечення моделей стратегічного вибору, відсутність відпрацьованої системи технологій, недостатній рівень розвитку стратегічного мислення персоналу тощо.