Сторінка
2

Перебудова міжбюджетних відносин: нові правила гри у фінансовій сфері

Недофінансування виконання делегованих повноважень істотно ускладнюється і недосконалою системою фінансового вирівнювання, що існує в Україні. Так, визначені згори неадекватні фінансові нормативи бюджетної забезпеченості слугують основою для прийняття рішень про те, скільки коштів може бути вилучено у міст, які спроможні генерувати доходи, що забезпечують виконання повноважень на вищому, ніж у зазначених нормативах рівні. Вилучені кошти підлягають перерозподілу з метою доведення витрат у фінансово неспроможних громадах до рівня відповідних неадекватних нормативів. Оскільки виконання делегованих повноважень фінансується за рахунок закріпленого податку з доходів фізичних осіб, внаслідок такої практики у великих та середніх міст – донорів зникає мотивація до створення сприятливого бізнес-клімату, а отже, нових робочих місць, оскільки всі додаткові надходження будуть все одно вилучені.

Водночас, у фінансово неспроможних громадах розвивається апатія та утриманське ставлення до державного бюджету, які проявляються у пасивності щодо сприяння розвитку бізнесу та створенню нових робочих місць, оскільки держава у будь-якому разі забезпечить фінансування, хоча й недостатнє, найбільш базових потреб. Як наслідок, виконання делегованих повноважень однаково недофінансовується як у фінансово неспроможних, так і у спроможних громадах, а мотивація органів місцевого самоврядування до дій та активного заохочення підприємницьких навичок населення зводиться нанівець.

Намагаючись компенсувати нестачу коштів на здійснення видатків на недофінансовані потреби, багато міст вдаються до покриття дефіциту коштів за рахунок так званого „другого кошика” місцевих бюджетів, тобто тих бюджетних коштів, які мають спрямовуватися на розвиток та благоустрій міста. В результаті стримуються капіталовкладення на місцевому рівні та занепадає інфраструктура міст. Так, наприклад, за даними Бюджетного моніторингу Проекту реформи місцевих бюджетів у першому кварталі 2006 р. фінансування потреб житлово-комунального господарства, яке має здійснюватися за рахунок коштів „другого кошика”, становило лише 4,1% від фактичних видатків загального фонду місцевих бюджетів, що є явно недостатнім з огляду на важливість цієї сфери у повсякденному життєзабезпеченні громадян та її високу капіталоємність. У той же час, видатки на поточні потреби соціальної сфери становлять понад 90% від фактичних видатків загального фонду місцевих бюджетів.

Можливості органів місцевого самоврядування щодо поповнення „другого кошика” також є достатньо обмеженими. Так, частка місцевих податків і зборів у загальному обсягу надходжень бюджетів місцевого самоврядування рідко коли сягає 10%, а 2-3% є типовою ситуацією. Земельний податок, який вже зараз посідає друге місце (понад 11%) у структурі податкових надходжень у загальному фонді місцевих бюджетів, міг би бути ще потужнішим джерелом надходжень до місцевих бюджетів, однак встановлення пільг з його сплати без відповідної компенсації з боку держави, а також часті призупинення дії деяких норм Закону України „Про плату за землю” щорічно законами про Державний бюджет України призводять до того, що місцеве самоврядування не отримує левову частку доходів, які по праву належать йому.

Нарешті, здійснення видатків з коштів, перерахованих державою на виконання делегованих повноважень, є надто зарегульованим та потребує погодження з великою кількістю інстанцій. Водночас, видатки на впровадження програм як державного, так і місцевих бюджетів часто здійснюються у неефективний та непрозорий спосіб без відслідковування досягнення результатів та економічної ефективності інвестованих через відповідні програми коштів. Це створює плідний грунт для корупції як на центральному, так і на місцевому рівнях, а також призводить до неефективного витрачання коштів, які б інакше могли б бути використані з більшою вигодою для суспільства.

Ситуація, що склалася в Україні з фінансуванням як власних, так і делегованих повноважень органів місцевого самоврядування, потребує вжиття невідкладних заходів щодо її вирішення. Дані бюджетних моніторингів свідчать, що питома вага місцевих бюджетів в доходах зведеного бюджету стабільно зменшується з року в рік: якщо у першому кварталі 2002 р. вона становила 33,1%, то у першому кварталі 2006 р. – лише 25%. І ця тенденція спостерігається на тлі істотного зростання доходів зведеного бюджету України за цей же період. Зволікання з виправленням скрутного фінансового становища, в якому опинилося місцеве самоврядування в Україні, підриває основи української демократії, унеможливлює ініціативу громадян та запровадження політичної відповідальності та підзвітності органів місцевого самоврядування громаді, а також має наслідком дедалі глибший занепад інфраструктури освіти, охорони здоров’я, культури та житлово-комунального господарства на місцях.

Діяльність з реформування системи фінансового забезпечення місцевого самоврядування потребує скоординованих зусиль Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Необхідність децентралізації фінансування місцевого самоврядування не може бути піддана сумніву і, відповідно, не може бути предметом консенсусу політичних сил у суспільстві – реальне втілення такої децентралізації потребує лише політичної волі та узгодженості у вибраних стратегіях її реалізації. Наведені нижче пропозиції можуть слугувати базою для обговорення та розробки стратегій фінансової децентралізації в Україні.