Сторінка
5
Аналізуючи діяльність Митрополита Андея Шептицького відносно православ'я, особливо його унійну спробу під час другої світової війни, з перспективи пів століття можна не тільки дати об'єктивну оцінку преважливої релігійно-церковної проблематики, але й в ній знайти науку ддя деяких процесів в сучасній Україні.
Добрий знавець суспільно-політичних процесів XX століття, як також автор доброї монографії про Митрополита Андрея Шептицького, сам беручи участь як греко-католик в обороні переслідуваних православних в Польщі, як також у зближенні двох традиційних українських віроісповідань, ось так схарактеризував трактований аспект праці Шептицького: "На практиці з великих унійних плянів митрополита вийшло дуже мало, чи властиво нічого. Серед росіян тільки дуже нечисленні пристали до католицтва . Католицьких прозелітів у Московщині було дуже мало, а в Україні, де Митрополит теж побував у 1917 р., мабуть ще менше, хоч особисто митрополит Шептицький втішався там великою і загальною пошаною".18 З цією оцінкою, яка узгляднює тільки прагматичний бік справи, не можна погодитись. Коротко приглянемось, як розвивалась діяльність Митрополита в ділянці з'єдинення Церков — православної з католицькою.
У початку йшлося про приєднання до Апостольської столиці усього Сходу, від Збруча по Камчатку, включаючи крім Росії увесь Сибір. Приступаючи до реалізації цього універсального пляну, маючи дозвіл і підтримку Папи Пія X, Митрополит творив екзархати на території Російської імперії в часі першої світової війни; цю ж саму тактику повторює на території Совєтського Союзу під час другої світової війи. Очевидно, що обидві спроби залишилися в стадії народження, обстави-ни не дали їм можливости розвинутися. На думку українських дослідників (С. Баран, В. Дорошенко) ці задуми були понад сили і спроможності кадрів, якими диспонував Митрополит, а воєнні обставини зі своїми позарелігійними турботами їм не сприяли. Ба що більше, обидва повищі дослідники вважають, що спроба включити в унійну справу також Росію, в деякій мірі шкодила навіть зближенню обох українських Церков. Мабуть і сам Митрополит переконався в цьому, тому в останній фазі своїх унійних спроб в 1941-1942 роках обмежився тільки до України. А щоб заохотити ще більше своїх співвітчизників, він тісно пов'язав церковну єдність з такою потрібною на той час загально-національною і політичною єдністю. Реалізацію унійної справи в Україні уявляв собі Митрополит шляхом покликання в Києві українського патріярхату, який мав визнати примат Папи, але був би цілком самостійний, своєрідна українська автокефалія, зберігаючи дотеперішні обрядні звичаї Православної Церкви. Іншими словами повторювався проєкт єдности Церков, який триста років тому пропонував другий великий український митрополит Петро Могила.19
Довголітня практика у змаганні за церковну єдність привела Митрополита до устійнення шляхів для осягнення бажаної мети. Тоді коли в початках Митрополит хотів привести до Унії з Римом увесь "Схід" — українців, білорусів і росіян, здійснити навернення "нез'єднаних" — так називалося православних — в лоно правдивої Церкви, яка одинока веде до спасіння, так з часом місце навернення заступлено поняттям злуки або релігійної єдности греко-католиків з українськими православними. А наколи реалізація і цієї єдности знаходила перешкоди, тоді унійні заходи обмежено до екуменічної дії — припинення неприязні, помирення між віроісповіданнями, взаємне наближення і взаємне самопізнання. Сама злука мала б наступити багато пізніше, коли ці перші етапи будуть зреалізовані. Іншими словами, до єдности може дійти щойно після довшої підготовки, а найважніша запорука її живучости, щоб бажання до єдности було з двох сторін.
I ще одна заввага на основі дотеперішніх спроб з'єдинення. Воно може наступити, коли обидві сторони будуть рівнорядними і добре зорганізованими. У 1941 р. Українська Православна Церква знаходилась на початку свого відродження, без досвідчених церковних кадрів і практики міжконфесійного спілкування. Тому вона й не могла приступати до важливої проби, започаткованої головою добре зорганізованої Церкви. Якщо Великому Митрополитові не вдалося зреалізувати мрію свого життя, то проведена ним підготовка стала цінною спадщиною, яка послужить в майбутньому до змагання за повне здійснення заповіту Христа "щоб всі були одно, як Ти Отче в Мені, і я в Тобі". Тому його труд не пішов намарно, він може послужити дороговказом і для застанови над розв'язанням не менш складних відносин між двома традиційними українськими віроісповіданнями в сучасній Україні.
Завантажити реферат