Сторінка
2
Під час свого побуту в Росії і Україні в 1917 р. Митрополит Шептицький зустрічався з українським громадянством, відвідав українські національні установи. I хоча йшлося про українців Наддніпрянщини, що були православними, всюди його вітали як мученика і оборонця загальної української справи. Особливо тепло прийняла Митрополита українська громада в Петрограді. У Києві він мав зустріч з провідними членами Української Центральної Ради, відвідав визначних особистостей в столиці України: М. Грушевського, Д. Дорошенка, вдову М. Драгоманова і інших. Навіть В. Винниченко, який спочатку ставився з резервою до Митрополита, згодом, за Директорії, пропонував А. Шептицького як кандидата на митрополита України. За Гетьманату Всеукраїнський православний собор у Києві задумував 21 червня 1918 року створити патріярхат, а кандидатом на його очолювання висувалося особу Андрея Шептицького. Назагал Митрополит Галицький вдержував добрі взаємини з наддніпрянськими політичними діячами і державними керманичами — М. Грушевським, П. Скоропадським і С. Петлюрою — в часі української державности.
Повернувшись до Львова Митрополит Андрей великодушно поставився весною 1919 р. до православних ієрархів — архиєпископа Олексія Дородницина, що тікав від большевиків, та до ув'язнених польською владою митрополита Антонія Храповицького і архиєпископа Євлогія Георгієвського; останній у 1914 р. змагав до ліквідації греко-католицької Церкви в Галичині. Він прийняв їх у своїх палатах і робив заходи перед польською адміністрацією про їх звільнення. Поступування Митрополита Андрея супроти православних ієрархів заслуговує тим більше на увагу, бо сам Митрополит і його Церква потерпіли від вчинків одного з них.
Після невдачі Визвольних Змагань багато православних еміґрантів з Наддніпрянщини знайшлися у Львові, де отримали батьківську допомогу і притулок у Митрополита Андрея. Згадаємо деяких з них: Микола Вороний, Леонід Білецький, Михайло Корчинський, Іван Огієнко, Василь Дядинюк, Василь Кричевський, Іван Шендрик, Володимир Дорошенко, Вячеслав Заїкін і багато інших.
Справі релігійного з'єднання між Сходом і Заходом мали служити і навчально-освітні інституції; створена Митрополитом у лютому 1928 р. Греко-Католицька Богословська Академія у Львові мала бути "підвалиною духового відродження Нашого Народу та приготування нашої св. Церкви до сповнення великої грядучої місії у Христовому винограднику на Українській Землі та серед народів Східньої Европи ."2
У періоді між двома світовими війнами великий відгомін з позитивними наслідками мав пастирський лист Митрополита з 2 серпня 1938 року в обороні православної Церкви на українських землях під Польщею. У цьому листі, зверненому до свого духовенства Андрей Шептицький гостро засуджує брутальну акцію польського уряду, який при помочі адміністративних і поліційних чинників проводив нищення православних церков на Холмщині та примушував православних переходити на католицизм. (Текст пастирського листа прикладаємо як додаток I).
Нищення православних церков під проводом повітових старостів і польської державної поліції набрало широких розмірів на весні-літі 1938 року. На Холмщині і Підляшші з 389 православних церков поляки забрали для себе 149 і перемінили їх на римо-католицькі костели, а 189 православних церков спалили чи збурили. При цьому часто нищили і цвинтар біля церкви, викидали з могил з найбільшою наругою тлінні останки православних, висміювали релігійні і національні почування православних вірних.
У своєму посланні Митрополит Андрей став в обороні "переслідуваних наших братів нез'єдинених православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся".3 Після вичислення руйнацій церков та знаряддя релігійного культу, а "людей змушували, іноді насильством, прийняти католицьку віру в латинському обряді", Львівський і Галицький Митрополит стверджує: "Ціле православне населення Польщі затривожене. Населення Холмщини зранене у найсвятіших і найблагородніших почуваннях. А всі з'єдинені з Вселенською Церквою восточні боліють над ударом, завданим самому ділу з'єдинення". Митрополит пробує відмежувати Апостольський Престіл від акції польського уряду, хоча "в очах кількамільйонового населення Польщі Апостольська Столиця представлена співвинною діла знищення. Отвирається нову пропасть поміж Східньою і Вселенською Церквою". Антихристиянські поступки та факти релігійного переслідування, на думку автора послання — це тріюмф ворогів Церкви — масонів, які завдали "моральний удар самій ідеї з'єдинення Церков та авторитетові Вселенської Церкви й Апостольської Столиці".4
Це послання було заборонене польською цензурою, однак воно розійшлося масово і зробило успокоююче вражіння серед православних. За посередництвом Митрополита Діонісія Валединського вони дякували Митрополитові Шептицькому за гідний і відважний виступ в обороні православної Церкви. Послання Митрополита і інтерпеляція українських парляментаристів у польському соймі і перед урядом мали відгук, і міністерство внутрішніх справ спинило дальше нищення церков і примусове навернення на католицизм.
Після окупації Галичини большевиками Митрополит Андрей, гідно обороняючи свою Церкву перед безбожницькою акцією влади, користає з нагоди доступу до східніх областей Совєтського Союзу, щоб відновити, так як і в часі першої світової війни, апостольську діяльність на цих теренах. Користаючи з повновластей, наданих йому Папою Пієм X, потверджених його наслідниками Бенедиктом XV і Пієм XI, Митрополит Шептицький творить 9 жовтня 1939 р. чотири екзархати, які охоплювали територію усього Совєтського Союзу, а саме: екзархат Волині і Холмщини на чолі з єпископом Миколою Чарнецьким; екзархат для Білорусі (отець Антоній Нєманцевіч); екзархат Великої Росії і Сибіру (отець ігумен Клементій Шептицький); і екзархат для Великої України (Наддніпрянщини) (архиєпископ Йосип Сліпий).5 Рівночасно Митрополит пише листа 10 жовтня 1939 р. до Папи Пія XII і просить його про потвердження повновластей, даних йому Папою Пієм X, і дозвіл на висвячення на єпископа о. Йосипа Сліпого на свого коад'ютора з правом наслідства. Два тижні пізніше Конґреґація для Східньої Церкви іменує о. Йосипа Сліпого коад'ютором і надає Митрополитові нові надзвичайні повновласті. Ці нові повновласті, однак, анулювали попередні (за офіційною номенклятурою "були на місце тих, уже неважних повновластей"), значить остаточне стягнення повновластей, про що повідомив Митрополита Секретар Стану 30 травня 1940 р. — повідомлення, яке дійшло до Львова 26 вересня 1940 р., внаслідок чого Митрополит Андрей повідомив 12 жовтня 1940 р. чотирьох екзархів, що він не має вже навіть власті, щоб прийняти їхнє звільнення від обов'язків і залишає їх сумлінню вибір напряму, як далі поступати.
Завантажити реферат