Сторінка
4
Митрополит свідомий того, що повна злука греко-католицького і українських православних віроісповідань — це справа дальшої майбутности. Перед тим, після довгих змагань з обох боків, слід себе наближувати і взаємно себе пізнавати. Ось чудове формулювання українського екуменізму. Аналогічний шлях — зближення і взаємного пізнання — необхідний і до осягнення національної єдности. До майбутньої єдности слід іти через помирення, усуваючи взаємні роздори і ненависті між українцями, між українськими конфесіями. Митрополит запевняє, що, поєднуючись із Вселенською Церквою, не потрібно відрікатися своїх звичаїв, передання чи обряду Української Православної Церкви. Між греко-католиками і українськими православними різниці малі. Помирення на віроісповідній площині причиниться і до національної єдности.
Відгуки на обидва листи Митрополита Андрея з боку православних були слабими, виминаючими, а по суті відмовними. Коротко їх з'ясуємо.
Архиєпископ Краківський і Лемківський Палладій Видибіда-Руденко (1 березня 1942), уболіваючи за єдністю, з захопленням голосить: "Ваш зазив до Православної Української Ієрархії є те, чого вже більше як 300 років очікувала наша церква ., а роздор, що в кінці XVI віку був у значній мірі штучно впроваджений неприятелями Української Церкви та Українського народу, мусить бути закінчений".11 При чому уточнює, "що з боку Православної Церкви ми намагатимемось усунути всі перешкоди на шляху великої справи поєднання, що спиратиметься на повернення до стану з-перед офіційного, у XVI в. розпаду Православної Української Церкви"12 (значить до становища передунійного).
Олексій (Алексій) Громадський, митрополит Волинський і Житомирський, екзарх Української Автономної Православної Церкви, що лишилася в юрисдикції Московської патріярхії, [16 червня 1942] у принципі згоджується з виложеною Митрополитом Андреєм ідеєю єдности Церков, тільки сумнівається щодо можливости її реалізації. Вказує на труднощі довести до співпраці Автономної Православної Церкви на Україні, яку він очолював, з Українською Автокефальною Православною Церквою митрополита Полікарпа Сікорського. Тому вважає, що "може і потрібна на землі ота різноголосниця і в релігійних сгіравах, бо красота заключається в різноманітності".13 Щодо поєднання нам треба молитися, але воно не відбудеться до скінчення віку.
Зміст цих двох листів Митрополита Андрея був також розглянений Собором Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Ґубернаторстві, що відбувся 27 травня 1942 року у Варшаві і прийняв у цій справі ухвалу. Вітаючи заклик Митрополита Андрея Шептицького про поєднання двох наших Церков в одну Церкву, Собор висловив свою готовність прийняти до своєї Православної Церкви всіх наших братів греко-католиків.14 Іншими словами пропонувалася ліквідація греко-католицької Церкви і її інкорпорація в Українську Православну Церкву. Цю ухвалу підготував архиєпископ Іларіон Огієнко, а в складі Собору брали ще участь митрополит Діонісій Валединський і архиєпископ Палладій Видибіда-Руденко. Останній вважав цю ухвалу зарізкою, яка замикала можливість дальшої дискусії.
Повищі відповіді українських православних ієрархів, супроводжені звичайними реверансами в сторону всіма ціненого і шанованого Митрополита, були по суті відмовними. Болючим для Митрополита була мовчанка єпископів Української Автокефальної Православної Церкви, що себе оформила під проводом митрополита Полікарпа Сікорського і поширювала свою діяльність на території Наддніпрянщини, в так званому Райхскомісаріяті України.
На лист Митрополита Андрея до української інтеліґенції прибуло більше відповідей, деякі позитивні, інші полемічні й з неґативним наставленням до унійних пропозицій. Друкований був тільки одвертий лист з квітня 1942 р. деяких українських православних діячів з Праги і Варшави, старих еміґрантів.15 Цей лист написаний у полемічному тоні, гостро, а часто й несправедливо, засуджуючи в історичному аспекті Унію й католицьку Церкву. Автори одвертого листа оцінюють церковну Унію як одну з найсумніших діб української минувшини, порівнюючи її хіба з добою панщини. На думку авторів цього листа всі унійні спроби, — це не з'єднання греко-католицької і православної Церкви, а тільки приєднання української православної Церкви до римо-католицької, експонентом якої усе було польське католицтво. Обороняючись від закидів, що українське православ'я має "забагато московського намулу", однак, на думку авторів, від нього буде легше позбутися, ніж греко-католицькій Церкві від впливів римо-католицьких, наприклад, запровадження целібату. Багато місця присвячено загально-традиційним догматичним суперечкам про примат Папи римського і ролю східніх патріярхів, — справи загальновідомі. Є ще одна заява, а саме, в питаннях взаємовідносин української православної Церкви з іншими Церквами компетентними є лише українські православні ієрархи.
Річ ясна, що подібний лист не міг послужити не тільки справі з'єдинення, але навіть спробам порозуміння, взаємного пізнання.
На цьому заходи в справі з'єдинення Церков й були припинені, тим більше, що в цю відважну акцію з евентуальними наслідками також скріплення українства в національній і політичній площинах вмішалася німецька окупаційна влада, забороняючи публікувати що-небудь в справі об'єднання двох українських Церков.
Такий стан речей не міг задовольнити голову греко-католицької Церкви, який, як було видио, справу єдности уважав за пріоритетну над усіма своїми заняттями, за неї він був готовий віддати своє життя. Тому і зрозумілий був його біль, коли бачив, на схилі свого життя, слабі висліди його трудів на цій ниві. Він ще раз пробував пояснити, про що йому йшлося в його унійній акції 1941—1942 років.16 Запевняв інтеліґенцію, що приєднання до католицької Церкви не є підчиненням, що можна зберігати свою автономію, своєрідну автокефалію. По-друге, не йдеться відразу про злуку в одну Церкву, а передусім про порозуміння, а злука може прийти тільки після довгих обосторонніх зусиль до єдности. Митрополит Андрей уточнює, що злука двох українських віроісповідань виглядала б скоріше як підкорення греко-католиків під владу Київського патріярха, з умовою, що Київський патріярх прийняв би Вселенську Віру, себто православ'я перших сімох Вселенських Соборів, доповнених рішеннями Вселенських Соборів від X століття до сучасних часів. Відкидаючи твердження інтеліґенції, що Римська Церква кривдила нас, Митрополит є думки, що справа з'єдинення церков від 300 літ є головним предметом дослідів наших учених і побажань наших патріотів. Він радить Панам одвертого листа лишити на боці арґументи з історії, бо при кожному примиренні треба з обох сторін сказати "забудьмо", не робити греко-католиків відповідальними за історичні факти з початку XVII, а навіть і з X століття. Митрополит Андрей ще раз підкреслює, що звертаючися до православної інтеліґенції, бажав тільки зближення і взаємного пізнання, які є передумовою також для осягнення національної єдности. Бо злука греко-католицького і українських православних віроісповідань є справа хіба дальшої майбутности.17
Завантажити реферат