Сторінка
2
Згідно з китайськими літописами, в період панування юе-чжів–тохар в Бактрії-Дахя найбільше звеличилося їхнє князівство Гайшуан (kjweisiang < kusāna) — “кушани” (*kiwei-siaŋ). Побіжно можна згадати, що даний етнонім Б. Грозни, автор дешифрування анатолійської клинописної писемності, вважав одним із етнічних визначників прахамітської традиції Західної та Центральної Азії, а саме: нубійські «кушити», вони ж у єгипетських джерелах — «куш», у ассірійських — «кусу», у вавилонських — «каші»; каспійсько-загроські «кассіти», які у ассіро-вавилонських джерелах виступають як «кашшу», у грецьких — «коссеї» або «кіссії», у джерелах з Нузу — "кушшухаї"; південнокаспійські “каспії” або “каспіани”; кавказькі “касси” — добувачі олова-“кассітероса”; північно-кавказькі “касоги” (чер-касег > черкес, де kaseg — “орел”), від етноніму яких деякі дослідники виводять поняття “козак” (арабські джерела свідчать, що в середовищі черкесів існував особливий військовий стан “кашаки”, “кешаки”, “к-ш-к”); хеттська держава-місто Кушшар (Куссар); напівкочові “каскіти”, які по-хеттськи називалися “гашгаш”, по-ассірійськи — “каская”; місто тохар Куча; хіндустанські “кушії”, від яких отримали назву гірський хребет Гіндукуш, Кашмір (по-грецьки Каспейрія, а його жителі — “касперійці”). Останній, власне, входив до держави вищезгаданих кушан.
Через сторіччя правитель Гайшуану Кіо-цзюкю (в першій частині імені явно вчувається авестійське сакральне “каві/кай” — титул правителя; вважається, що під цим іменем згаданий Кудзула Кадфіз монетних легенд: kujūla kadphises; кит. транскрип. “цюцзюці” < *k’iedz’ieu k’iak) захопив всі інші князівства. Кіо-цзюкю прожив більше 80 років, а потім його син Яньгаочжень (Віма Кадфіз) підкорив Індію аж до Кашміру включно. Надалі цар Канішка підкорив Пенджаб, Сінд і Уттар-Прадеш (до Бенареса), Афганістан, область Таріму в Східному Туркестані. Столицею став Пурушапур (Пешавар). Китайці й надалі називали нове царство старим терміном “Великі Юе-чжі”, але довколишні народи —“Гуйшуан”, тобто Кушанське царство, якому в світовій історії довелося відіграти провідну роль в становленні буддизму.
В тюрксько-булгарському епосі "Джагфар Таріхи" зауважується, що родоначальник кушан Кан Кашан є сином сако-масагетської принцеси і хана Канджала з роду Албуга Сігеркана. Власне кушани, які контролювали торгівельний шлях від Північної Індії до Волги і котрі змішалися з північнокавказьким племенем котрагів-савроматів, розглядаються предками булгар, котрі героїчно витримували натиск римських легіонів, що рвалися на схід. Сестра останнього хана Артана (пор. з царством Артанія на сході Слов'янщини!) Бояр-Киз від шлюбу з гунським вельможею Агарджу з гунського царського роду Дуло започаткувала булгарський царський рід Дуло, а інший брат Шада Банат відокремився від них. В часі ж дана подія збігається з повідомленням в римських джерелах про відокремлення племені алан від решти сарматів.
Пізніше в цьому ж регіоні, заселеному історичними кушанами, з 420 р. “білими” називалися гунни–хіоніти (грец. «ефталіти», від кит. Едаілідо, скорочене Е-да, імені родоначальника Ефталана Кушнаваза – Кушнавара, який розгромив сасанідського царя Пероза; китайці паралельно застосовували ще етнонім хуа, хуадунь, а греки – етноніми нафтал, абдел, ефталь, епталь, абдаль), вони ж кідаріти (кадарити; від міста Кердер на нижній Сирдар’ї), що захопили в 5 – 6 ст. Приаралля, Тохаристан та Східний Афганістан. Ефталіти арабами називалися "хайталі", а їхня область — "Хутталь", "Хутталан". В 490 р. вождем ефталітів став Торомана, який заволодів областю Гандхара, а в 500 р. завоював Джамна-Гангську долину, долину ріки Інд (теперішні Гуджарат і Катхіавар) аж до Глівнора. Син Торомани Міхіракула (515 – 528 рр.) столицею обрав місто Шакалу (тепер Сіалкот) на півночі Пенджабу. Індійська династія Гуптів зберегла за собою тільки Магадху і правила як данники ефталітів, але в 528 р. завдали їм поразки. Ефталіти зуміли зберегти за собою лише північно-західну Індію, а після смерті Міхіракули в 540 р. ефталітська держава перестала існувати.
Л. Гумільов ототожнює ефталітів з дінлінами китайських писемних джерел («Вейлюе», «Вейшу», «Цзіньшу», «Бейші»; ІІІ-ІV ст.), котрі спочатку переселилися на Памір та Гіндукуш.
Столицею ефталітів було місто Шакала (тепер – Сіалкот), ставка царя називалася Бадіянь (Баміан в Афганістані). Китайські джерела називають їх окремою гілкою юе-чжів (тобто іранізованими тохарами). Пехлевійські тексти ототожнюють хіонітів зі згаданим у “Авесті” туранським (в районі Мерву) племенем хьяона, вождем яких був Ареджатасп (“Яшт”, 17: 50-51), ворог прихильного до Заратустри царя Каві-Віштаспи. Передання про їх протистояння відоме з епосу “Переказ про Зарерідів” (“Абйаткар Зареран”). При тому, що на зміну Кушанському царству прийшла держава хіонітів (ефталітів), вона й далі визначалися персами та вірменами як Кушанське царство, оскільки саме від кушан вони прийняли буддизм. Вважається, що панівна верхівка була іранська (ефталіти), а сама етнічна маса різноманітна (кушани, хіоніти, гунни, чоль), приймаючи до себе всіх незадоволених сасанідським режимом у Ірані, зокрема маздакітів на чолі з принцеп Кавадом, молодшим сином Пероза. Загинула ефталітська держава під ударами тюрків в 567 р.
У сірійській хроніці Ієшу Стіліта (поч. VI ст.) розповідається навіть про те, що білі гуни вторглися у Західну Азію і вся Сірія перебувала під їх владою. Інші джерела конкретизують цю групу "білих гунів" як суварів, котрі здійснювали походи у Вірменію та Малу Азію, доходячи до Каппадокії, наймаючись на службу до візантійців. В 568 р. сувірів розгромили авари, після чого вони переселилися в Албанію (Азербайджан), де ворогували з персами.
Завантажити реферат