Сторінка
4
Також етнологи встановили, що на основі ефталітів та сакських племен катхі і такшаків на території Індостану сформувалися раджпути, які зберглися як багатомільйонний етнос, перерісши у націю, в той час як "деномадизація" авар у Європі призвела до повного зникнення аварського етносу (див. давньо-руську літописну приказку "погибоша аки обре") серед місцевих романських, слов'янських, гепідських та інших германських племен. Зокрема виникають дві чітко диференційовані групи — нащадки від шлюбу чоловіків-ромеїв з аварськими (та іншими) жінками (про них розповідають "Чудеса святого Димитрія") та від шлюбу чоловіків-авар зі слов'янськими жінками (за Фредегаром), названі в іноземних джерелах як "еделінги", "аріманни" чи "лібертинами", а місцева назва — "косези" (від авар. quazaq — "вільний, розбійник, кочовик"). Останні, на відміну від звичайних слов'ян, мешкали у своєрідних "градах" (оточених засіками поселеннях; найбільшим було Вали біля Микульчиць у Моравії) та утворювали кінноту, характерною особливістю якої було носіння шпор із гачками (авари ніколи не носили шпор). Зрештою, Паннонія стала легкою здобиччю для нових хвиль мігрантів — спочатку інших слов'янських племен, а потім угорської орди.
Вважають, що столицею на часі могутності білих гуннів (ефталітів) був Балх (давня Бактра) на південь від ріки Балх (Джейхун, Амудар΄я), який в Китаї називали По-хо (По-ло, Боло), а у Візантії — Валаам. Місто впало під ударами персів в 468 р., після чого кідаріти на чолі з сином Кідара Кунхасом відійшли в Індію. У Ал-Белазурі Балх називається "містом тохарів", а у Ал-Якубі та Ат-Табарі вся Бактрія визначається як "країна тохар". В таджицькому епосі “Гургулі” царем Балху є Овез (Аваз), син царя країни Чамбулі і її захисник. Саме тут як у часи ефталітів, так і наступних тюркютів було сотні буддійських монастирів – “віхара” (від слова “віхар” походить топонім Бухара). Проте більшість науковців схиляється до дещо іншої локалізації, а саме: городище Ер-курган на 10 км на пн.-зах. від міста Карш (Узбекистан). Власне в китайській хроніці «Бейші» («Історія північних дворів», 386-618 рр.) вся Каршінська оаза називається «Нашеболо» (< Несеф < Нахшеб), а в ній — Боло, резиденція великих юе-чжів, де править Цідоло (Кі-то-ло, тобто Кідар).
Також з 982 р. офіційно держава войовничих тібетомовних тангутів (самоназва – мі, мінья; китайська – дан сян; тангутами монголи іменували всіх тібетців), що відома в історіографії як Сі Ся (займала території сучасних Ганьсу і захід Шансі; розгромлена монголами в 1227 р.) та розкопками в Хара Хото, називалася “Велика держава Білого і Високого”.
Щодо поняття «біле», то воно асоціюється з поняттям «велике». Також у слов'янських мовах “біла” означає “велика або давня”. У одній із версій французького епосу “Bueve de Hantone” (кін. ХІІ ст.) Русь називається “великою” (Roussie la grant), а у родових системах народів Північного Кавказу та придонських степів соціальне значення “благородний, незалежний, свобідний” придане атрибутові “білий” (“ак”). Це дало підстави В. Чапленкові виводити етнонім “русь” від осетинського “урс” – “білий”, що “… на його думку було ознакою вищості” , бо білий колір, зрештою, асоціюється з виробничою силою, втіленою у молоці, яйці та й спермі. А іранські (ширше – аланські та північно-кавказькі) воїни–скіфи та скандинавські варяги виступають як носії цієї сили, останні “вінчаються” на престол “матері міст Руських”, а перших ще й приводить на терени майбутньої Русі шлях сонця – Арьян-Ведж, Арьяварта (“шлях аріїв”; пор.: гот. wigs, дв.-ісл. vegr , дв.-англ. vez, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. Weg “дорога, шлях”), “шляхом Вінчання”, “тропою Трояню” (нім. Trauung “вінчання”), на якій можна отримати нагороду за здійснені звитяги у вигляді володіння земельними наділами – аллодами (all- “чистий, весь”, -od “власність”) . “… Чиста власність, mere preprium – за поясненням латинських словників. Наділи роздавали згідно із заслугами. Вождеві дружини, кунігу, діставалась найбільша частка і, крім того, йому діставалися ще інші землі… Власне з розділом землі між дружинниками закінчувалися їх відносини стосовно вождя: дружинники ставали свобідними власниками (= на Заході це “барони”, від латин. baro, baronis “воїн”, на Русі – “вої(-ни)”, від пн.-кавказ. “вайнах”, на відміну від спадкових власників – “бояр”, болг. "боляр", сербохорв. "бољар", від. кельт. bo-aire “власник стад худоби” через посередництво ілліро-албан. bujar "благородний, щедрий", bujari "благородство, щедрість"; — О.Г.). Але їм слід було відбивати натиски нових дружин, котрі шукали для себе аллодів чи приходили знову через загальний рух народів. Цей зв'язок спільної небезпеки і загальних вигод поєднував дружинників із вождем. Але у вождя були ще свої приватні цілі, для котрих він повинен був створити собі особливу дружину, і цим новим дружинникам (на Русі, це – кмети,пор. з чеськ. kme
Завантажити реферат