Сторінка
8

Ранні демоністичні вірування праслов'ян

Близько 660 року під натиском інших тюркських кочових племен — алтайських, кипчакських і огузьких, відомих як хозари, Велика Булгарія як незалежна держава перестала існувати. Частина булгар з ханом Аспарухом мігрувала на Дунай, де в 681 році заснувала Болгарське царство. А частина — бурджани, які проживали в Передкавказзі, та "українські" чорні булгари — залишилися на своїй колишній території і визнали залежність від хозарського кагана.

Релігійний світогляд хозар відповідав давньотюркській релігії. Верховним божеством був Тенгрі, який уособлював небесну владу. Його намісник на землі — каган, який мав політичну харизму, тобто належав до роду, наділеного божою благодаттю. Отже, як і в германців, тюркське хозарське об`єднання було також одним із варіантів чоловічих союзів на чолі з харизматичним королем (каганом).

Важливу роль відіграли хозари як посередники в культурних зносинах Заходу і Сходу. Культурне значення Хозарії полягало в релігійній терпимості і толерантності щодо таких релігій, як буддизм, християнство, іудаїзм та язичництво слов`ян. У столиці Хозарії Ітилі мусульмани мали свої мечеті, християни — церкви, іудеї — божниці. Також були там свої суди для мусульман, хозар, християн та інших язичників (25.230). Все це сприяло зближенню, співробітництву і взаємозбагаченню різних релігій і культів.

Складний шлях релігійної свідомості

Зазираючи у давно минулі часи, ми торкаємося величезних культурних пластів, спільних та споріднених для різних народів. У релігійні свідомості поєднувалося могутнє нашарування архаїчних стереотипів практичного та інтелектуального освоєння світу. Релігія була пов`язана з одушевленням і одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей та рис. Люди відчували себе інтегральною частиною навколишнього середовища, складовою кругообігу природних явищ.

Релігійна система стародавніх суспільств була культурою виживання людства у несприятливих умовах. Божества, що уособлювали природні явища, стихії, ріднились з людьми, ставали членами однієї родини, допомагали людині вижити. Моральною запорукою виживання людини у реальному світі, вагомим стимулом духовної підтримки була віра в загробне життя.

Взірцем особистісного начала у стародавніх народів був культ Богині-Матері — охоронниці домашнього вогнища. Відчуття присутності предків, віра в життя після смерті знаходить своє відображення також у культах предків, героїв, вождів, в еротичних, поховальних обрядах, об'єктами яких були вода, земля, рослини, тварини і сонце, що символізували поєднання особистісного і природного, людського і божественного начал.

Сила народу — в його звичаях і традиціях, в його історичному корінні. Вона спирається на багатовіковий досвід та національну самобутність. Тому й історія релігії певного етносу — це насамперед історія його духовності, ядром якої є релігійність (26.31). Самобутність української релігійності визначається єдністю культури та природного середовища. Але ми не можемо впевнено стверджувати, що ті чи інші вірування, релігійні уявлення, культи були пріоритетними для певного народу чи мали суто національне походження. Релігійна свідомість будь-якого народу пройшла складний шлях у своєму формуванні, де перетиналися не лише матеріальні, а й духовні чинники. Тому кожна релігія пережила певний етап інтернаціональності. Підтвердженням цього є релігія літописних слов'ян, яка увібрала в себе багато елементів релігійних систем тих народів, з якими перехрещувались їхні історичні шляхи.

Особливості української міфології

Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов'язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків. Їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини і дочки, їхня худоба та лани. У найархаїчніших колядках і щедрівках можна зустріти звеличення не якоїсь конкретної родини людей, але швидше — відгомін прославлення сім'ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, зірок, дрібного дощу і т.п. Люди жили в повній гармонії з природою і тому й Боги та міфічні істоти були для них природними та рідними. Візантійські міфи на початок християнської доби були чужі і незрозумілі стародавнім українцям, тому вони і намагалися зберегти свою таємну віру, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, мало писемних творів про народні вірування у нас збереглося.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійні вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. В Україні існувала своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стояли найстарші Боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі рангом Боги, а також демони, які надавали послуги старшим Богам; у самого "підніжжя" були люди, наділені достатньою силою для того, щоб побороти демонів.

У деяких народів існує чіткий розподіл духів на злих та добрих. В українській міфології існує відносна байдужість до такого розподілу, адже добро і зло, які несуть духи, визначаються не стільки природою самих духів, скільки їх роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним духам, що могли нести зло, аби задобрити їх, відвернути від себе небажані випадки та явища. Навіть після прийняття християнства, як і в старі часи, так і через тисячі років, українець завжди ладен діяти по принципу: "Бога люби, але і чорта не гніви".