Сторінка
3

Система канонічної психології. Витоки канонічної психології. Структура канону

Мова йде не про філософське визначення суб'єкта й об'єкта, а про пси­хологічне. Особистість здійснює перехід від позиції існування об'єктивного світу таким, яким він нам здасться, до позиції суб'єктивізму. У психології ці сутності не заперечують одна одну (як напрями філософії), а постають фе-номенологічно. Ці два протилежних підходи вклинюються у психологічний канон, який вимагає повноти існування, не заперечує протилежностей, а вміщує їх у собі.

Повнота існування є альфою й омегою канонічної психології. Індивід починає з того, що визнає багатство світу як таке, що не залежить і водночас залежить від нього. Тут слід говорити про перехід від одних цінностей до інших (від об'єктивних до суб'єктивних і навпаки), але так, щоб утримувати їх у повноті феноменологічної цілісності.

Услід за проблемою "психіка — світ" не менш значною постає про­блема відношення психіки до її речового (матеріального) субстрату. Психіка перебуває в живому організмі, є його певною функцією, що забез­печує активне пристосування до середовища. Таке природничонаукове по­яснення походження психічного присутнє насамперед у теоріях локаліза­ції, згідно з якими та чи інша психічна функція локалізується у певній ділянці мозку. Слід згадати також про теоретико-філософське вирішення цього питання, що у поєднанні з природничонауковим дає досить цікавий змістовий синтез. Можна сказати, що ідея локалізації вже міститься в теоріях, що розкривають проблему ''психіка і світ"; теорії ж локалізації ло­калізують це відношення і зводять світ лише до субстрату — головного мозку.

Багатоманітні теорії локалізації мають раціональне ядро саме як теорії природничі, але всі вони лише в їхній суперечності можуть певним чином відображати істину. Отож теорія еквіпотенціальності тлумачить мозок як єдине принципово недиференційоване ціле, і така загальна його цілісність визначає характер психічного відображення. Теорія вузького локалізаціонізму вказує на певну ділянку мозку, яка відповідає за ту чи іншу функцію. Проте людина може здійснювати (при певних мозкових порушен­нях) активізацію сусідніх ділянок, які перебирають на себе виконання (чи забезпечення виконання) порушених функцій. Тут слід говорити про теорію вже не морфологічну, а функціональну, згідно з якою різні психічні функції здійснюються за допомогою відповідних функціональних органів, що утво­рюються залежно від цілей і задач активності живої істоти. Мова може йти про торування мозкових шляхів — саме функціональне торування. В ре­зультаті й утворюються відповідні функціональні органи. Вони можуть руй­нуватися, переформовуватися, перетворюватися.

Всі теорії локалізації не суперечать одна одній, а є взаємодоповнювальними. Разом із цим вони кожна окремо і всі разом потрапляють у мислительне коло психофізіологічного (психофізичного) паралогізму. Цю теорію запропонував А.Бергсон. Сутність паралогізму він убачає в тому, що мозок як субстрат психічного постає перед нами предметом сприймання. Тому пояснення відбувається idem per idem (одне через те саме). З великої панорами сприймання людина вибирає невеличку ділянку, яка називається мозком, і через цю ділянку як субстрат сприймання пояснюються всі інші ділянки того ж самого сприймання. Idem рет idem — це і є основа -пара­логізму. Тут Бергсон указує на суттєве утруднення в розв'язанні пси­хофізичної проблеми, її парадокс полягає в тому, що мозок розглядається паралельно у двох аспектах: як результат сприймання, як образ і разом з цим як субстрат. Але чому не можна так робити? Адже це досить пра­вомірна трансценденція в основу буття через явище, щоб зрозуміти саме явище. Бергсон же ставить між ноуменальним і феноменальним нездоланну межу.

Крім природничонаукового, існує ще й власне філософське тлумачення зв'язку матеріального та ідеального, яке спирається на суто наукові поняття. Були спроби підсумувати й систематизувати різні підходи до цього питання (Т.Еббінгауч та ін.). Між психічним (як суб'єктивним) і мозком існує відношення паралелізму, у зв'язку з яким ця теорія і називається паралелістичною. Мозок і психіка через відмінність їхньої напруги не знахо­дять точок зіткнення. Процеси різної природи відбуваються паралельно і водночас незалежно один від одного. Це тлумачення має позитивістський сенс, адже відкидає ідею субстанції (зокрема у Спінози). Субстанціальні атрибути зависають у повітрі, ні на що не спираючись. Разом із тим "щось" керує їхнім паралелізмом, але це вже вважається метафізичною позицією.

Інша форма взаємозв'язку тілесного і психічного постає як взаємодія між ними. Одне впливає на інше, здійснює в ньому певні перетворення. Ру­хи тіла, будь-які його зміни спричиняють певні відчуття тощо. Помічається все це на рівні феноменальному. Але якими є механізми взаємодії — невідомо, адже протилежність суттєвих якостей психічного й тілесного за­лишається нездоланною.

Слід згадати також теорію епіфеноменалізму, згідно з якою психічне як суб'єктивне є лише похідним від тілесного і на це останнє ніяк не впливає. Відтак можна було б тлумачити в цілком об'єктивних термінах поведін­ку живої істоти, не потребуючи ніяких суб'єктивних факторів. Залишається ідея мозкового субстрату психічного, що повертає нас до спінозівської суб­станції. Це означає, що психічне є певним атрибутом, певною якістю суб­станції. А саме ідея субстанції має бути збереженою, адже без неї всі світові прояви — матеріальні та ідеальні — будуть незбагненними.

Ще одним постулатом канонічної психології слід визначити ак­тивність психічного. Вона постає вже у співвідношенні "психіка — світ", у взаємозалежності "психіка — матеріальний субстрат (мозок)". Предмет­ний світ розгортає перед людиною свої якості, змінюючись сам і змінюючи поліцію психічного. Світ — це не просто образ, а постійна динаміка образотворень. Вона полягає насамперед у трансформації предметного світу, але разом з тим і у його перманентній сталості, визначеності. ''Постійне у змінах", твердив Гете. Постійними є і суб'єктивний відрахунок, і відношення суб'єкта до зовнішнього світу. Це відношення насамперед вияв­ляється у пристрасті суб'єкта до об'єкта, прагненні оволодіти предметним світом, перетворити його відповідно до своїх потреб і прагнень.

Дві якості постають перед суб'єктом з боку об'єктивного світу: він зале­жить і не залежить від людини. І в цій двоїстості виростають ситуативні якості дійсності: вона існує самостійно, незалежно від суб'єкта і водночас визначається ним. Так виникає ситуаційне відношення. З нього випливає потреба: зробити незалежне залежним, а залежне —· незалежним. І в цьому взаємному переході залежного й незалежного — суть ситуаційних відношень.