Сторінка
4

Система канонічної психології. Витоки канонічної психології. Структура канону

Насамперед ці відношення полягають у виникненні значень. Значення і є визначенням ситуації як залежної і не залежної від людини. Світ постає перед людиною як освоєний і неосвоєний водночас. І саме ці дві якості світу є першими його значеннями. Повне визначення світу, якого начебто праг­не людина, має бути піддане сумніву, адже привело б до повного переходу субстанції в акциденцію і т.п. Мова йде не тільки про безконечну неви­черпність світу, а й про заперечення з боку суб'єкта його повного вичерпан­ня. Тому перехід незнання у знання і навпаки породжує дійсні ситуативні відношення, їхній саме ситуативний канон.

Розв'язання ситуативних проблем спричиняє породження нових про­блем. Ситуація розгортається і згортається водночас, як сказав би Миколай Кузанський. Вирішення ситуації є й відвертим бажанням її невирішеної безконечності. Ці вирішеність і невирішеність є суттю ситуації. Спроба її розв'язати приводить до конфлікту, ситуативної колізії, внаслідок чого людина усвідомлює, що осягнення ситуації є водночас її неосягненням. Це викликає почуття песимізму, відчаю і т.п.

У Стародавньому світі ставили пам'ятники невідомому богу. Це по суті був бог ситуації. І саме те, що вона проходить стани конфлікту та колізії, показує її незавершеність, її повнота є повнотою незавершеності, повнотою проблем, що означає повноту життя. Ситуація, в якій усе вирішено, перестає бути ситуацією.

Саме проблемність ситуації породжує її ідеальну завершеність у моти­вації — рушійній силі вчинкової активності. Те, що в ситуації було залеж­ним і не залежним від суб'єкта, тепер стає усвідомленим і неусвідомленим. Ідеальний бік ситуації у відображенні реального світу пока­зує свою недостатність. Ідеальне є схематичним заміщенням реального.

Провідна ідея канонічної психології полягає в тому, щоб, уникнувши створення системи "нових заміщень" психічного, індивідуальності, людини (в усій повноті її виявів), запропонувати систему ідентифікацій і тлумачних характеристик свого предмета через ідею, статус і розгорнутий зміст канону.

Структура канону

Загальне (емпіричне) — індивідуальне (неповторне, оригінальне) — всезагальне (субстанціальне, атрибутивне) — це і є логічна структура психо­логічного канону. Він має бути покладений на логіку та історію психо­логічного дослідження, спрямованого до розкриття сутнісних особливостей будь-якого психологічного феномена.

Загальне (емпіричне) є лише дотик суб'єкта до дійсності, зіткнення з нею, постановка питання "Що це таке?" Це емпірична зустріч зі світом, яка завершується генералізованим узагальненням. Канон ніби блукає по світу і шукає себе, спочатку в іншому. Але він бачить, що це інше, а не він сам у своїй суті, тому прагне виділити себе із усього, виокремити себе як індивідуальність, заперечити свою загубленість в іншому, протиставити себе іншому.

Індивідуальне, неповторне, оригінальне, унікальне, особливе. На нижчому рівні можна говорити про певну репродукцію, відтворення, де оригінальності ще немає. Лише з індивідуальності починається справжнє виділення себе зі світу, усвідомлення своєї неповторності, яке має бути зафіксоване в оригінальності як вищій якості індивідуальності. Від наївних пошуків несхожості на інших до суттєвих знахідок оригінального, яке є вже світінням всезагального, — цей шлях є своєрідним лабіринтом ходів, спря­мувань, які і утримуються, і водночас заперечуються, щоб відчути всезагальне як субстанціальне. Тому канон долає індивідуальне. Адже воно мо­же бути примхливим, нестійким, випадковим.

Субстанціальна атрибуція (всезагальне) як вищий рівень канону є найглибшим у людині. І тільки через оригінальне можна цього досягти. То­му оригінальне виступає найближчим інструментом розкриття канонічного підходу.

Канон є вседосконалим відтворенням всезагального: ось четверта іпостась канонічної психології. Це не просто абстракція. Обличчя Сикстинської мадонни — це людський канон. Венера Боттічеллі — теж такий канон. Як казав Гегель у своїй "Феноменології духу": "крізь безліч таких образів світиться сама безконечність". І людина переступає досконалий об­раз, щоб відчути безконечність, і вона переступає безконечність, щоб відчути в самій чуттєвості вище захоплення.

Канонічною буде така психологія, що в кожному психологічному фено­мені відшукуватиме тенденцію руху саме до канону. Канон, повторимо, не абстракція. Він виражає "живу досконалість": тіло, статуру, погляд, він і є цим самим досконалим образом. Кожний психічний феномен, таким чи­ном, можна піднести до рівня канону. Це вимога не теоретичної психології, а вимога життя.

У вчинковому історико-психологічному поступі, а також у системати­зації психологічних знань ідея канону є душею поступального руху. І саме вчинковий рух, зрештою, завершується каноном, який присутній у цьому вчинковому русі та є його сутністю, напругою становлення і, зрештою, ме­тою. Тому вже у вчинковій післядії виразно постає канон учинку, який по-справжньому виправдовує його існування.

Канон у своїй структурі визначає канонічність ситуації, доводить її до повного розгортання, завершеності, відшукує ідеальну ситуацію та її реаль­не втілення. Ситуативний рух породжує прозорість самої ситуації і разом з тим її таємничість. Канонічність ситуації, зрештою, полягає в тому, що вона своїм каноном визначає і мотивацію, і дію, і післядію. Те ж саме можна сказати і про інші структурні компоненти вчинку. Саме канон підносить мотивацію до рівня дії та післядії.

Як же переплітаються структура канону і структура вчинку? Чи можна саму структуру канону покласти в основу історико-психологічного процесу та самої системи психології?

Від правчинку до канону

Загальний домінантний рух від правчинку до канону відбувається як поступальне акцентування на кожному структурному компоненті і осередку. Неакцептовані компоненти, проте, не є пасивними, вони відіграють субдомінантну роль в історичному поступі психології.