Сторінка
3

Світовий політичний процес

Зростання рівня загальної та професійної освіти привело до змін у співвідношенні матеріальних і нематеріальних форм багатства у валовому національному продукті (ВНП) західних держав. У США з 1950 по 1986 рр. приватні капіталовкладення зменшилися у ВНП з 17,6 до 15,7%, а витрати на культуру і відпочинок, наукову роботу, освіту, медицину збільшилися з 11,8 до 24,6%. Частка оплати праці в національному доході в розвинутих країнах зросла з 30—35 до 65—70%. Висока заробітна плата у поєднанні з «економікою участі» і зростанням нематеріальних форм багатства означає зниження ступеня експлуатації і розширення сфери спільних інтересів трудящих і підприємців. Формується гібридний соціальний тип найманого робітника-власника. Соціально-класова структура суспільства, що значно ускладнюється, перестає бути антагоністичною. Відносини між підприємцями й трудящими будуються як соціальний мир, партнерство, обопільна згода, спільна заінтересованість усіх у нормальному, безкризовому функціонуванні економіки та суспільства в цілому.

Таким чином, провідні тенденції розвитку світового співтовариства в кінці ХХ ст. свідчать: марксистська концепція соціально-класових відносин капіталістичного суспільства (буржуазія — робітничий клас) щодо сучасних розвинутих капіталістичних суспільств уже застаріла. У постіндустріальній цивілізації відбувається заміна примусу (насилля) заохоченням (участю). Наймані працівники, науково-технічний і управлінський персонал, політики об’єднуються на базі знань, компетентності. Знання (інформатика) стають вирішальним фактором розвитку економіки й організації інтересів, лінією розвитку соціальних структур. Усе це кардинально змінює зміст і форми як найманої праці, так і капіталу. Відбувається їх внутрішнє переродження і стратифікація, виникнення нових, невідомих Марксу і Леніну соціальних спільностей.

Тенденція до ускладнення й формування нових соціальних зв’язків чітко виявляється у розвинутих країнах заходу. Проте і в іншому світі, де поглиблюються процеси входження в постіндустріальну, інформаційну цивілізацію, ця тенденція все більше торує собі шлях.

Не менш складними процесами характеризуються міжетнічні зв’язки. ХХ століття стало століттям піднесення національно-визвольних рухів, боротьби за незалежність, тяжіння народів до самоствердження. Жовтнева революція 1917 р. стала стимулом боротьби за національне визволення Туреччини, Афганістану, Китаю. Друга світова війна сприяла розпаду великих колоніальних імперій і перемозі народів Індії, Індонезії, Індокитаю. У 50—60-ті роки активізувався національно-визвольний рух на Африкан­ському континенті. Ліквідація фашистських режимів у Португалії та Іспанії в середині 70-х років поклала початок національному визволенню народів Анголи, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау.

Але піднесення національно-визвольних рухів народів часто супроводжується і посиленням націоналізму. Націоналізм — це ідеологія і політика, спрямована на самоствердження за рахунок інших народів, звеличення своєї нації, протиставлення її іншим націям як «чужим». Націоналізм може набувати й релігійного забарвлення. Тоді одна нація протиставляється іншій за принципом релігійної несумісності та ворожнечі (християни — мусульмани, мусульмани — буддисти тощо).

Поглиблення етнічних проблем пояснюється нівелюванням, уніфікацією умов проживання народів Землі. Реакція на ці процеси — зростання національної самосвідомості. Людина не бажає загубитися в морі однаковості, зрівнялівки. І вона звертається до найважливіших цінностей в історії людства. Однією з таких цінностей є етнічна індивідуальність, належність до певної нації, національна спільність. Людина повертається до національних коренів — мови, традицій, культури, моралі. А оскільки вони національно оформлені, то неодмінно призводять до певного посилення націоналізму.

І все ж таки в передових країнах Заходу перемагає тенденція до інтернаціонального об’єднання. Зняттю міжетнічних суперечностей сприяє високий рівень соціально-економічного розвитку. Західна Європа сьогодні — це добровільне міжнаціональне співтовариство народів, які досягли такого рівня суспільної свідомості, коли національні та інтернаціональні інтереси не протиставляються, а гармонійно поєднуються. За умов, коли ускладню­ються етнічні зв’язки, цій гармонії належить майбутнє.

Однією з найважливіших тенденцій розвитку світового співтовариства є деідеологізація міжнародних відносин [7]. Що це означає? Протягом десятиліть людство розділялося на дві протилежні суспільно-економічні системи — капіталізм і соціалізм. Це був біполярний (двополюсний), конфронтаційний світ. Усвідомлення неминучості знищення цивілізації у разі розв’язування ядерної війни привело керівників провідних держав до рішучої зміни міжнародної політики. На зміну конфронтації прийшло співробітництво, взаєморозуміння, були зроблені конкретні кроки до роззброєння, скорочення збройних сил і військових бюджетів, конверсії ВПК.

До середини 80-х років світовий суспільний розвиток розглядався крізь призму класової боротьби двох суспільних систем — капіталістичної і соціалістичної. Їх інтереси уявлялись як антагоністичні, а тому передбачалося, що ці непримиренні суперечності могли бути вирішені тільки перемогою однієї системи над іншою. Комуністи вважали, що історично неминучою є загибель капіталізму і перемога соціалізму. Ідеологи буржуазії — навпаки. Але коли обидва соціуми нагромадили гори ядерної зброї і загроза самознищення людства стала реальною, розум переміг. Класовий підхід був визнаний застарілим і замінений на глобалістський. Не класові, а загальнолюдські інтереси було покладено в основу зовнішньої політики різних держав світу. Відбулася де­ідеологізація міжнародних відносин.

Загальною тенденцією політичного розвитку всіх елементів світового співтовариства можна вважати їх демократизацію [8]. Демократизація — це залучення великих мас людей до політики, це неперервний розвиток громадянського суспільства. Демократизація — це процес. Його головний зміст — зростання обсягу свободи. У світовому політичному процесі — це розвиток народів і держав по шляху демократії, розвиток, який став нездоланним та інтернаціональним. За всієї несхожості конкретних форм і результатів демократичного процесу в окремих країнах і регіонах загального значення набуло намагання народів, ліквідувавши авторитарно-бюрократичні й тоталітарні режими, побудувати сучасне розвинуте громадянське суспільство й правові держави, які забезпечують реальний політичний плюралізм; поділ влади; національно-культурну автономію і місцеве самоврядування; економічні, політичні, соціальні й індивідуальні свободи і права; високий рівень добробуту населення, його надійний соціальний захист.