Сторінка
4

Теорія соціальної політики держави в розробках видатних українських, російських та австрійських учених

Чому соціальна політика стає соціалістичною або набуває іншого політичного або ідеологічного забарвлення? «Політика набуває соціалістичного забарвлення не тому, — писав Булгаков, — що цього вимагає наука, а тому що конкретні особи або громадські групи хочуть соціалізму, вбачають у ньому — справедливо або помилково — панацею від соціально-економічного зла, застосовують його до будь-якої науки і поза нею, зовсім не через його науковість, а його бажаність» [10, 210-211].

Соціальна політика, як і будь-яка інша, залишається мистецтвом, «технікою», але, як і будь-яка техніка, вона може спиратися на науку: наука обгрунтовує, а техніка, у свою чергу, «гарантує» науку. Соціальна політика як вид техніки через дієвий свій характер спрямовується волею. Воля формує ідеали політики, наука лише консультується з нею щодо засобів, а не цілей. «Тому в межах своїх можливостей соціальна політика не тільки може, а й повинна прагнути науковості. Їй слід цуратися довільного фантазування, донкіхотства або «утопізму»,— пише Булгаков,— так само, як і доктринерства уявної науковості, вона має тверезо слухати голос життя, в цьому допомагає їй наука. Істинна науковість тут є синонімом життєвого реалізму» [10, 212].

Соціальна політика та соціокультурні цикли в наукових розробках П. Сорокіна

Видатний російсько-американський соціолог Питирим Олександрович Сорокін, який більшу частину свого життя творив у США — в еміграції, розглядав соціальну політику як спеціальний розділ соціології. Сорокін виділяв чотири розділи, або відділи. Перший відділ соціології Сорокін називає загальним ученням про суспільство, другий — соціальною механікою, третій — соціальною генетикою, і тільки останній, четвертий — соціальною політикою. «Цей відділ за характером і метою, — пише Сорокін, — є суто практичною, прикладною дисципліною. Його завдання полягає у формулюванні рецептів, визначенні засобів, користуючись якими можна і треба досягати мети поліпшення суспільного життя і людини. Інакше соціальну політику можна назвати соціальною медициною або ученням про щастя. Подібно до того, як із появою фізико-хімічних і біологічних наук з’явилися прикладні дисципліни (технологія металів, агрономія, медицина і т. п.), теоретичні дані яких обертають для людських цілей, так і соціальна політика, користуючись даними теоретичної соціології, може і повинна використовувати їх для практичного застосування у сфері суспільного життя з метою його поліпшення, тобто для людського щастя, збільшення культурних цінностей і прискорення загальнолюдського прогресу.

Ось основні відділи соціології та завдання останніх.

Як бачимо, ці завдання такі великі і всеохоплюючі, що зайве будь-яке умовляння про те, що потрібно вивчати соціологію, що ця дисципліна гідна того, аби попрацювати над нею» [11].

Місце соціальної політики в системі соціології, визначене Сорокіним, і сьогодні є цілком сучасним. Прикладний характер соціальної політики органічно поєднується з потребою теоретичного оформлення. Особливого обговорення потребує питання про співвідношення соціальної політики і соціальної медицини.

Так, соціальні хвороби, їхнє зростання і поширення є величезною небезпекою для сучасного суспільства. Один із засновників напряму соціальної медицини в Росії Є. В. Черносвітов у статті «Соціальна медицина — одна з базових основ соціальної держави» розглядає історію виникнення соціальної медицини та її концептуальний розвиток у XX столітті. Він трактує соціальну медицину і як галузь соціальної теорії, і як частку державної політики, і як механізм соціальної стабілізації суспільства. Визначаючи наочне поле соціальної медицини, Черносвітов пише, що «соціальна медицина розробляє норми здорового способу життя в здоровому суспільстві, здійснює згідно з цими нормами соціальний контроль за індивідом, групою індивідів, чи це сім’я, школа, трудовий колектив, законодавчі і виконавчі структури влади, судові органи, пенітенціарні установи, армія та інші» [12].

За всієї наочної близькості соціальна медицина і соціальна політика не тотожні. Якщо в центрі уваги соціальної медицини соціальні хвороби суспільства та окремої людини (не випадково, це саме медицина), соціальна політика охоплює ширший спектр діяльності та інтересів, серед яких і гострі соціальні проблеми (злиденність, працевлаштування інвалідів, соціальна підтримка малозабезпечених тощо), і соціально-політичні проблеми, наприклад, збереження соціальної стабільності, розробка соціальної доктрини держави, проведення соціальних реформ та ін. Слід також зазначити, що є істотна різниця навіть у комплексі соціальних хвороб, які вивчає соціальна політика і соціальна медицина.

Черносвітов перелічує соціальні хвороби — предмет піклування соціальної медицини. Серед них: проституція, дромоманія (бродяжництво), пияцтво, наркоманія та інші вияви девіантної поведінки. Безумовно, соціальна медицина не зводиться лише до діагностики і лікування перелічених недуг. Проте все це перебуває поза сферою діяльності соціальної політики.

Звернімо увагу на те, що в програмі Інституту соціальної медицини, заснованого у 1940 р. при Оксфордському університеті під керівництвом відомого соціолога і психіатра Дж. А. Райла, було сформульовано основне завдання соціальної медицини: проаналізувати, як суспільні явища впливають на суспільне здоров’я. В цьому розумінні соціальна політика обернута до подій, які відбуваються в суспільстві, в контексті попередження можливих соціальних катаклізмів, соціальних напружень, внаслідок яких порушується соціальна стабільність і зростають соціальні хвороби. Можна сказати, що соціальна політика розв’язує соціальні проблеми, внаслідок яких виникають соціальні хвороби, що є предметом соціальної медицини. Соціальна медицина немов крокує слідами недоопрацювань соціальної політики, лікує не джерело захворювання (яке корениться в самому суспільному устрої), а його зовнішні прояви. Таким чином, соціальні хвороби посилюються у суспільстві в кризовий період, пов’язаний з соціальними катаклізмами і соціальними напруженнями, та призводять до порушення соціальної стабільності. Саме у періоди економічної депресії ці негативні явища загострюються.

У чотиритомнику «Соціальна і культурна динаміка» (1937-1941) П. Сорокіннавів узагальнені соціально-історичні та соціокультурні цикли [13]. Ще раніше, у 1927 р. в «Огляді циклічних концепцій соціально-історичного процесу» він писав, що«у Конфуція ми знаходимо теорію періодичності у повторенні малих соціальних циклів. Є соціальні процеси, що повторюються кожні 3, 9, 18, 27 та 30 років»[14], що збігаються з виведеним нами 30-річним циклом 18-річних «стиснень» та 9-річних «розслаблень» радянської та пострадянської систем з 3-річним перехідним періодом боротьби за владу конкуруючих політиків.