Сторінка
8

Формування ліберальних ідей у політологічній спадщині М.П. Драгоманова

Отже, вчений і громадський діяч стверджував, що справжній суверенітет належить не абстрактній, деперсоніфікованій цілості-народові, а самоорганізованій, політичне вільній, соціальне дифе­ренційованій і, водночас, інтегрованій на засадах громадянського суспільства нації. Звичайно, таке його бачення зазнало певних за­хідноєвропейських впливів. В умовах Російської імперії це бачення вигідно відрізнялось широким тлумаченням демократизму, а особ­ливо тим, що вчений намагався синтезувати позитивні ідеали та­ких суперечливих течій, як класичний лібералізм, анархізм і соці­ал-демократизм.

Драгомановські застереження проти тих чи інших теоретич­них інтерпретацій концепції народного суверенітету мали й цілком "прикладне" ідеологічне та політичне значення. Виходячи із досві­ду Великої Французької революції та екстраполюючи на майбутнє політичні програми революційно-соціалістичних течій в Росії та в інших східноєвропейських країнах, Драгоманов точно передбачив, до яких негативних наслідків може призвести реалізація ідеї "необ­меженого народного суверенітету" в таких історико-культурних умовах. Тому він невтомно наполягав на потребі застосування де­мократичного принципу побудови нових держав, як він висловлю­вався, "знизу - догори": від окремого громадянина, корпорацій, місцевого та регіонального самоврядування до загальнонаціональ­них державних інститутів. У протилежному випадку, попереджав дослідник: "Зовсім інше виходить, якщо ми почнемо побудову держави згори донизу: від народу і його волі [21,380].

Справді, передбачені Драгомановим політичні наслідки тлу­мачення принципу народного суверенітету, загроза монополізації його атрибутів новими елітами становило і становить до тепер одну із серйозних проблем у розвитку нових держав, що виникають на уламках багатонаціональних імперій. Інша справа, наскільки в легітимізації таких режимів "винна" концепція "народного самодер­жавства", проти некритичного сприйняття якої так послідовно вис­тупав Драгоманов.

2.2 Політологічні характеристики роботи Драгоманова ,,Чудацькі думки про українську національну справу”.

Михайла Петровича Драгоманова, видатного українського мислителя, філософа, історика, політолога, фольклориста, літературознавця, публіциста, громадського діяча, ставлять на друге, після Т.Г. Шевченка, місце в мартирологу найяскравіших представників українського національно – культурного та демократичного руху. І хто став би заперечувати ? Хіба що сам Михайло Петрович - із притаманною йому іронією і непоступливою вдачею об’єктивіста. Він з осторогою ставився до культів особистості, кажучи:,, .може, нікому так не шкодять молебні, як нам, півварварам на сході Європи”. [8,31].

Не може не вражати надзвичайна цілісність особистості М. Драгоманова, ґрунтовність і переконливість його думки, його, сказати б, наукова статечність. Максималіст у судженнях, він як людина від природи високоінтелігентна, не полюбляв полемічних перехльостів, істеричного надриву, характерного для багатьох його опонентів. Він знав, безумовно, і вагання, і муки сумління, але завжди й в усьому обстоював свій ідеал : громаду, як спілку вільних людей, і націю, яка мусить бути господарем у власному домі.

Громада як суспільне утворення, на думку Драгоманова, пройшла в Україні свій історичний шлях, виробила власну ідеологію: ,, жити по своїй волі на своїй землі” у рівності і спільному володінні всім, що потрібно людям. Сама ж Україна має стати ,,товариством товариств, спілкою громад”. Праобраз такої громади вбачав у Запорозькій Січі, яку вважав комуністичним витвором українського трудового люду (,,господарчо – вояцька комуна”). [1,10].

Що ж до нації, то програмову думку Драгоманова з цього приводу ми можемо знайти у його ,,Листах на Наддніпрянську Україну”: ,,Ми признаємо національність як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного(хоч іноді не обсліджених наукових і завжди перемінних); ми признаємо що цей факт завше треба мати на оцій при громадській праці, а надто ми признаємо важливість найвиднішої національної ознаки, народної мови як способу морального зв’язку між людьми. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий котрий сам себе виразно протиставляє людськості або космополітизму. Ми не признаємо примусових думок і почуттів, котрі видаються за національні, ні яких обов’язкових історично – національних святощів, а надто ненависті до других національностей. Я всякий раз казав одне: космополітизм в ідеях і цілях, національність у грунті і формах культурної праці”. Чітка і вичерпна формула, глибинна суть якої не втрачає актуальності й досі! [40,26].

Відповідаючи на обвинувачення в ,,обрусительстві” Драгоманов пояснює за яке об’єднання з Росією він виступає . ,,Я справді завжди хотів бачити об’єднання досвідчених людей по сусідніх країнах, що боряться проти неволі і неуцтва ” в національному питання Драгоманов виступає проти національного гноблення, національної обмеженості і замкненості, за об’єднання всіх націй як рівних в єдине братерство нації ,,треба пошукати те, що стане над усіма національностями, що буде мирити їх і, що знайде правду для всіх”.