Сторінка
3

Формування ліберальних ідей у політологічній спадщині М.П. Драгоманова

Але особливого значення і поширення він набував серед інте­лігенції "недержавних", "неісторичних націй". В обіцянках теорій федералізму вони вбачали надію на порятунок від небезпек асимі­ляції та загроз денаціоналізації, шлях до порозуміння та подаль­шого мирного співжиття з переважаючими їх економічно та військово-політично правлячими, великодержавними націями. Нарешті, федералізм, здавалося, відкривав дорогу до досягнення соціальної справедливості. Він був також чарівним оберегом-талісманом для молодих і ще не сформованих національних рухів, свого роду "фі­лософським каменем" у спробах створення політико-правових кон­цепцій діячами цих рухів.

За такою загальною картиною, яка у принципових рисах від­повідає характерові ідеологічної еволюції української суспільно-політичної думки аж до завершення XIX ст., важливо побачити не тільки спільність накреслень Драгоманова у царині федералістсь­кої теорії з віяннями часу, але й виокремити те особливе, що було привнесене ним у теоретичні пошуки його сучасників. Зокрема, у спроби розробити програму перетворення східноєвропейських ім­перій на співтовариство нових держав, яке діятиме на демократич­них і федеративних засадах. Такі спроби тим більш важливі для нас, оскільки ідейні традиції федералізму визначали розвиток по­літичної думки в українському національному русі і в XIX, і, час­тково, у нашому столітті [21,414]. Проблема актуальності чи хибності федеративних концепцій для державності України ані в їх внут­рішньому, ані зовнішньому застосуванні не може бути коректно розв'язана без урахування спроб і помилок вітчизняної думки, без з'ясування причин піднесення і занепаду федералістської течії в на­ціональній державно-правовій традиції. У цій традиції місце Дра­гоманова, його вплив на її творення і, відповідно, історична "від­повідальність" за спроби втілення цих принципів у національну практику є, безсумнівно, важливими і помітними.

Сприймаючи політичну реальність свого часу крізь призму переможного поступу національного руху, розуміючи безперспек­тивність багатонаціональних імперських держав. Драгоманов сві­домо робив вибір на користь федералістської моделі організації по­літичних сил та устрою держави.

1.2 Проблема співвідношення державного управління і місцевого самоврядування

У державно-правовій концепції Драгоманова найпомітніше місце посідали проблеми місцевого самоврядування, звичайно, по­ряд із його розробками проблем політичної свободи та спробами виробити федеративну програму для України, Росії, а також усієї Східної Європи. Розвиток місцевого самоврядування був для вче­ного складовою частиною забезпечення політичної свободи. Пи­тання місцевого самоврядування входили до політичних проектів Драгоманова як їх організаційно-адміністративна основа, як ба­зисний рівень діяльності демократичної федеративної держави. Розглядаючи цю частину драгомановської теоретичної спадщини, виділимо кілька її важливих складових. Це, передовсім, погляд уче­ного на сутність місцевого самоврядування, його аналіз історич­них та сучасних аспектів становища органів місцевого самовряду­вання в політичній системі суспільства загалом, у системі політичних інститутів зокрема, а також його спроби виділити основні законо­мірності розвитку місцевого самоврядування в Європі, Північній Америці, у країнах Східної Європи та віднайти засоби до актуалі­зації історичного досвіду в умовах Російської та Австро-Угорської імперій. Нарешті, важливі намагання Драгоманова виробити ефек­тивну модель місцевого самоврядування. Оптимальність цієї тео­ретичної моделі дослідник переважно оцінював з точки зору інте­ресів української нації, як вони поставали в його розумінні.[35,98].

Принципові проблеми місцевого самоврядування

Перш за все, Драгоманов розумів, що самоврядування не є са­модостатньою системою, а важливою складовою Інститутів по­літичного суспільства. Воно особливо важливе тим, що в ньому безпосередньо перетинаються інтереси та запити громадян, корпо­ративних об'єднань, громадських асоціацій, з одного боку, та пот­реби й інтереси суспільства, нації, держави, з іншого. На його дум­ку, самоврядування відігравало декілька важливих функцій: інституту виявлення і впровадження громадських ініціатив "на міс­цях'; організатора господарського і культурного життя певних громад, нарешті, представника цих громадянських об'єднань і меш­канців певних територій перед державними органами влади. Він слушно нагадував, що в будь-яких практичних діях або в теоретич­них розрахунках "'не повинно бути (та й не може бути) забуто, що самоврядування є лише форма, яка повинна бути наповнена реаль­ним змістом: задоволенням потреб населення, економічних і куль­турних" [14,401].

Критерієм оцінки становища самоврядування територіальних і національно-територіальних громад у системі державного управ­ління, для нього був ступінь централізації управління в тій чи іншій державі. Створення ефективної системи державного управ­ління, активне залучення до нього громадян, протидію надмірно­му розростанню бюрократичного апарату і породженим цим про­цесом явищам адміністративної сваволі, корупції тощо він бачив у неухильному розширенні компетенції та відповідальності органів місцевого самоврядування. Важливо було враховувати особливос­ті самоврядної території при організації діяльності місцевих орга­нів влади. Визначальними рисами організації системи місцевого самоврядування вчений уважав насамперед економічний характер території, національно-етнічний склад населення, його політичні, соціальні та культурні традиції, у тому числі історичний досвід (або його відсутність) традицій самоврядування. При цьому Драгоманов наполягав, що органи місцевого самоврядування повинні не­сти відповідальність за свої дії саме перед населенням, яке їх обирає та забезпечує необхідними фінансовими, матеріальними та мораль­ними засобами [10,13].

Для майбутньої дієвої організації самоврядування необхідно було теоретично розв'язати питання про обсяг компетенції орга­нів та інститутів місцевого самоврядування, відмежувавши її від сфери відповідальності та повноважень інститутів державного уп­равління в центрі і на місцях. При цьому, вважав Драгоманов, як розміри держави, так і форми її політичного режиму є другоряд­ними чинниками політичної організації суспільства. "Взагалі сутність питання про централізацію, бюрократію і децентралізацію та самоврядування не у тім, де буде центр і наскільки велика територі­альна округа, що йому підлягає, - наголошує він, - а в тому, на­скільки велике коло дій громад, міських та обласних земських ус­танов і їх самостійність відносно центральних адміністративних осіб і відомств, де би вони не знаходились. Надмірна ж централізація та бюрократизм з їх шкідливими наслідками можуть так само зручно розвиватися та існувати як у маленькій, так і у великій державі, при близькому, як і при далекому центрі [5,216].