Сторінка
9
В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки повинно здійснюватися не директивним управлінням виробничою і фінансовою діяльністю підприємств та інших суб’єктів господарської діяльності , а управлінням соціально-економічними процесами за допомогою таких важелів як тарифи, відсотки, податки, кредити, цінні папери, амортизаційна політика, пільги, державне замовлення і контракт, резерви, субсидії, субвенції, державне мито. Вони використовуються як прямі і опосередковані регулятори розвитку економіки, забезпечують умови для саморегуляції в бажаному напрямі.
Крім економічних, соціально-орієнтована ринкова економіка вимагає адміністративних методів втручання і саме в ті її сфери, де перші з них не можуть дати бажаних результатів. Це стосується використання землі і корисних копалин, захисту навколишнього середовища , соціальних гарантій щодо мінімальної заробітної плати, тривалості робочого дня і підтримки безробітних , політики протекціонізму з метою захисту внутрішнього ринку, обґрунтування і реалізації державних програм, що мають глобальне значення для розвитку економіки країни, регулювання розвитку соціальної інфраструктури і витрат держави, підтримки валютного курсу тощо. Тепер стає очевидним ,що державне регулювання економіки має бути збалансованим і не повинно підміняти ринковий механізм, а лише доповнювати його завдяки привалюванню економічних важелів впливу на розвиток суспільного виробництва в межах дії економічних законів ринку.
Як бачимо, державне регулювання економіки – це складне і багато аспектне явище. Воно включає економічні, правові і адміністративні регулятори, що забезпечують активне функціонування економіки і соціальний захист населення. Державному регулюванню сільськогосподарського виробництва також притаманні такі регулятори і напрямки їх дії. Тому в розгорнутому трактуванні під цим поняттям в умовах ринкової економіки розуміють систему економічних, фінансових, юридично-правових, організаційних і соціальних заходів, здійснюваних державою з метою забезпечення ефективного і стабільного розвитку сільськогосподарського виробництва та повного забезпечення населення якісним продовольством за прийнятими ринковими цінами.
У процесі державного регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється економічна підтримка доходів аграрних товаровиробників з тим, щоб вони за нормального господарювання мали необхідний рівень доходності в умовах несприятливої ринкової кон’юнктури, а також були матеріально заінтересованими вести сільськогосподарське виробництво в тому обсязі і асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства. З кінця 1991р. в Україні розпочався відхід від командно-адміністративних методів державного регулювання сільськогосподарського виробництва і водночас були здійснені перші кроки до формування ринкових відносин у народному господарстві , в тому числі і у цій важливій його галузі. Проте ринкові реформи в аграрному секторі здійснювалися переважно непослідовно , не комплексно, без узгодженості з темпами втрати управління економікою через адміністративні важелі. Все це негативно відбивалося на економіці аграрних підприємств. Стан справ у сільському господарстві погіршувався і через неефективний механізм реалізації законодавчих актів. Заходи, що вживалися державою нерідко були спрямовані не стільки перспективу, скільки на ліквідацію або пом’якшення негативних явищ, виникли через розбалансованість економіки.
Найбільших втрат сільськогосподарські товаровиробники почали зазнавати втрат через неконтрольовану лібералізацію цін на матеріально-технічні ресурси, оскільки ціни на сільськогосподарську продукцію підвищувалися значно швидшими темпами ніж на ресурси, що поставлялися селу, то це призвело до істотного зростання кредиторської заборгованості аграрних підприємств, багато з них опинилися на межі фінансового краху. Адже лібералізація цін на ресурси при збереженні монополії їх виробників призводить до встановлення не ринкових , а монопольних цін, що супроводжується значним погіршенням економічного стану споживачів і новими витками інфляції. В результаті глибокої кризи втрати сільського господарства за період 1991-1998рр. оцінювалися вітчизняними економістами в сумі 95,5 млрд. грн. Україна втратила важливі позиції на окремих міжнародних аграрних ринках. Так, якщо 1996 року вона експортувала 1420 тис. тонн цукру, то 2000-го - лише 12,8 тис., а імпортувала - 318 тис. тонн. Отже, ситуація склалася таким чином, що сільське господарство довгі роки , і особливо у 1991-2000 роки, було головним донором інших галузей народного господарства, що призвело до зменшення його ресурсного і фінансового потенціалу.
Але спаду не відбулось. Навпаки, 2000-го було забезпечено зростання сільськогосподарського виробництва як у внутрішніх, так і в міжнародних цінах - за рахунок сектора господарств населення.
У 2000р. держава стала здійснювати підтримку доходів аграрних підприємств через компенсацію за рахунок державного бюджету частини кредитних ставок за кредити комерційних банків, одержаних сільськогосподарськими товаровиробниками. В згаданому році, зокрема, держава компенсувала комерційні кредитні ставки в розмірі 50% облікової ставки, встановленої Національним банком України, а в 2001р.- 70%. Державним бюджетом України на 2001р.було передбачено направити на часткову компенсацію ставки за кредитами комерційних банків у сумі 150 млн. грн. У 2002р. на вказані цілі також виділили 150 млн. грн. Завдяки такій державній підтримці кредитного забезпечення сільського господарства значно зріз потік кредитних ресурсів від комерційних банків до сільськогосподарських товаровиробників, що позитивно впливало на результати їх господарської діяльності. Згаданим Указом Президента України “Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем на селі та подальшого розвитку аграрного сектора економіки “(лютий 2002р.) викладений механізм здешевлення банківських кредитів тепер буди використовуватися за умови, якщо процентна ставка комерційних банків при кредитуванні сільськогосподарських товаровиробників не перевищує двох облікових ставок Національного банку. Даним указом також передбачається поширення цього механізму і на довгострокові кредити з терміном більше 3 років для закупівлі сільськогосподарської техніки.
Завантажити реферат