Сторінка
2
Сидить півень на копі,
Дивується "бороді",
Ой, чия ж то "борода"
Сріблом-злотом обвита?
Ой, чуй, пані, чуй,
Вечеряти нам готуй!
А ми жито ізжали,
Щоб за рік знов діждали:
Скільки в небі зірочок,
Стільки на полі копичок
Ой обжинки,
Наш паночку, обжинки,
Дай нам ще меду й горілки.
Кожен із хазяїв мав за честь прийняти толочан як найдорожчих гостей, нагодувати й напоїти їх досхочу. Пані дійсно чула здалеку обжинкову пісню і була готова подати женцям добру вечерю. Скнара, за повір’ям, міг бути покараний неврожаєм у майбутньому році. Тому на обжинковій вечері завжди було доволі їжі. Чільне місце посідали борщ, каша або галушки, вареники, пироги, кисіль з яблуками й наливки та настоянки.
У XIX столітті ще готували хмільний мед. Робили це не всі, нечасто і лише ті хто тримав великі пасіки. Квасний мед був ласим почастунком, тому женці співали:
Вийди, господарю, у цей час,
Викупи віночок у нас,
Що дівчата плели,
Що медочок пили.
Вінок — на кілок,
А дівчатам - медок!
Давньоукраїнська традиція, яка сягає своїми витоками Київської Русі, приготування і споживання хмільного меду поширювалася не лише на князівські бенкети і учти, а й на князівську дружину та на простий люд. Мед і віск були одними з основних продуктів експорту в добу Київської Русі. Тоді мед значно ширше вживався у повсякденному і святковому побуті, ніж у пізніші часи — XVIII, XIX і XX століттях. Майже при кожній садибі існували спеціальні сховища для хмільного меду — «медівниці» і для прісного меду — «медуші», що охоронялися так само ретельно, як тік, клуня й комора. Варили мед у переварах або варницях, у великих чанах. Після охолодження його відціджували і ставили бродити. Щоб прискорити бродіння, в окріп кидали шишки хмелю. Жоден бенкет, жодне свято чи тризна не обходились без меду. Про князя Володимира згадується у старих текстах (996): «Сотвори праздник велик, варя 300 провар меду». Розповідаючи про смерть князя Федора Святославовича, літописець з гіркою іронією говорить про поминки, називаючи їх «весіллям»: «Сватба пристроєна, меды изварени, невеста привезена, князи позвани» (1233). Княгиня Ольга, влаштовуючи тризну за вбитим чоловіком (945), князем Ігорем, примушувала древлян, винуватців у його смерті, «пристроити меды многы». Мед обов’язково подавали на княжих бенкетах, ченцям у монастирях, його пили навіть діти. І лише в піст церква суворо обмежувала споживання цього напою.
Пізніше, із занепадом бджільництва, мед поступово зник із побуту простого люду, залишаючись привілеєм шляхетних прошарків населення. Ще у XVIII столітті Іван Котляревський у знаменитій «Енеїді» згадує частування медом:
Де чоловіки гуляли,
Медок, сивушку попивали
Без просипу неділь із п’ять .
Якому - меду та горілки,
Якому - молодиці, дівки,
Оскому щоб з зубів зігнать.
Чи буду пити мед чи брагу?
Чи будем ми собі брати?
Нині мед на свята вже не готують, він залишився лише у весільному фольклорі та в назвах придніпровських храмових свят — «Мед», «Братчина»:
Ой несіть меду барилечко
Пропивати нашу дівочку.
Пропила мати дочку
На солодкім медочку.
Стенулися сіни,
Як бояри сіли,
Ще не так стенуться,
Як меду нап’ються.
Звичай залишати на полі, на городі чи в саду хоч трохи врожаю знайомий не лише українцям, а й багатьом землеробським народам. Останні на дереві яблуко чи груша, на городі — гарбуз чи капустина, за народними повір’ями, служили відкупом від злих сил, які могли б наслати повінь чи посуху, заморозки чи безперервні дощі. Говорили також, що лишають ягоди та фрукти для пташок або на розплід. Часто на обжинках залишали не тільки «спасову бороду», а й так звану «женю» (латку незжатого жита) для мишей — селяни 
сподівалися, що тоді гризуни не псуватимуть зерно на току і в клуні.
Після Спаса вже можна було розпочинати сівбу озимих, а до того дня (поки не посвячене колосся) не годилося. Боялися, що ті, хто посіє озимину до Спаса, залишаться без урожаю.
Квас у всьому світі сприймають як російський національний напій. Проте територія його походження значно ширша, а побутування зафіксоване на давньоукраїнських теренах вже у часи Київської Русі. Його готували і західні слов’яни. Видатний чеський учений, археолог і етнограф Пюбор Нідерле на зламі ХІХ-ХХ століть писав, що у Києві в XI столітті випікали хліб, розчину для якого готували на квасі, а відомий слов’янам квас ще з язичницького періоду. Згадки про квас є у старопольській і в староукраїнській кухнях. У літописах і житіях часів Київської Русі серед описів приготування хліба зустрічаються такі вислови: «Муку сеяше и тесто месяше и квасяше .», «квас на состроение хлебу беряше». І досі на Поділлі часом готують домашній хліб, який завдають «грисом» — запареними житніми висівками (часом із солодом), коли вони вже починають грати, бродити.
У «Повісті минулих літ» розповідається про благодійну акцію князя Володимира 996 року. На святі з приводу перемоги над печенігами він наказав спорядити вози, навантажити на них хліб, м’ясо, рибу, різні плоди, мед та квас у діжках і розвозити по місту, щоб частувати населення.
Найпоширенішими квасами і в давньоруські, і в пізніші часи були сирівець (хлібний квас) і мед (медуха, хмільний мед, медовий квас). Виготовляли квас і з яблук (переважно дичок — кисличок), груш (здебільшого також із дичок — гниличок), з ягід, з буряків, із соків дерев, що збирали навесні.
Сирівець, який робили з житнього хліба, був і повсякденним, і святковим напоем ще за часів Київської Русі. На нього не накладалося жодних обмежень навіть у піст. У «Стоглаві» приписується: «И про таких держати квасы сладкие, черствые и выкислые» (у давньоруській мові слово «черствий» означало — «свіжий», отже тут йдеться про підсолоджені кваси, про свіжі — слабовиброджені та про викислі, тобто ті, що піддавалися досить тривалій ферментації). Квас був настільки простим у приготуванні і поширеним напоєм, що його могли споживати й найбідніші верстви населення. Він не втратив популярності і в часи Козаччини. В «Енеїді» Івана Котляревського сирівець згадується не один раз:
Завантажити реферат