Сторінка
1

Покрова Пресвятої Богородиці (Покрова). За народним календарем 14 жовтня. Як відзначали та що їли

Покрова (Покрови, Святої Покрови, Покрови Пресвятої Богородиці — 14 жовтня) — християнське свято, надзвичайно шановане у православному світі й зокрема в Україні, Започатковане воно у Візантії, де було збудовано храм Пресвятої Богородиці на честь перемоги Константинополя над завойовниками (X століття). Це свято пов’язане з ім’ям святого Андрія. Коли місту загрожувала сарацинська навала, святий Андрій під час молитви побачив у небі Пресвяту Діву Марію, яка розкрила над християнами свій омофор (покров). Таке заступництво Богородиці додало сил візантійцям, і вони дали достойну відсіч чужинцям.

В Україні свято Покрови набуло широкої популярності. Божа Матір Покрова вважалася покровителькою запорозьких козаків. Головним храмом на Січі був Покровський, і престольне (храмове) свято відзначали відповідно 14 жовтня. Козаки, ідучи у похід, брали з собою образок Покрови як священний оберіг. Пресвяту Богородицю Покрову в Україні також вшановували жінки, вважаючи її своєю заступницею.

Дбайливі господарі уважно спостерігали цього дня за погодою. Якщо вітер дмухав з півдня, чекали теплої зими; а «коли на Покров вітер з востока, то зима буде жорстока». Сильний вітер на Покрову віщував вітряну весну. Якщо до Покрови ще не відлітали у вирій журавлі, сподівалися на затяжну нехолодну осінь.

До Покрови годилося закінчити всі роботи, пов’язані із землею. Культури, що давали плоди «поверх землі», наприклад, капусту чи кукурудзу, ще можна було збирати. А от буряк чи картоплю належало викопати раніше. Треба було завершити й сівбу озимини, щоб не турбувати землю, не орати, не волочити тощо. Ледачих господарів, які не встигли до цього свята впоратись із роботами, лякали тим, що, длубаючись у землі, вони начебто можуть розбудити зміїв, які на той час уже заповзли у нори зимувати. Тоді розбуджені гади кусатимуть людей навіть у холодну пору року.

Про добрих господинь казали: «Як прийшла косовиця, то жінка кородиться; як прийшли жнива, то й жінка як нежива; а як прийшла Покрова, то й жінка здорова».

У народі складали безліч приказок-прикмет, пов’язаних із святом Покрови. Говорили: «Прийшла Покрова — всохла діброва», «До Покрови думай про пашу для корови», — оскільки пасти худобу вже було неможливо через відсутність трави. Отже, з Покрови починалися холоди: «По Покрові — по теплові», «Прийшла Покрова, натопи хату без дрова», «По Покрові сиди, чумак, у домі».

Восени до самої Покрови до дівчат засилали старостів, влаштовували весілля. Перед Покровою був найбільш активний шлюбний період. Формально він тривав до Пилипівки — початку Пилипівського посту (27 листопада). Насправді ж сваталися тільки до Покрови, а весілля гуляли до Дмитра (8 листопада). Мрії дівчат про щасливе заміжжя втілилися у народних приказках: «Покрова накриває траву листям, землю — снігом, воду — кригою, а дівчат — шлюбним вінцем»; «Покрівонько, Покрівонько, покрий мою голівоньку, хоч наміткою, хоч ганчіркою, аби не зосталася дівкою»; «Святая Покровонько, покрий мою головоньку як не хусткою, то онучею, бо вже дівкою наскучило».

Відомо, що одним з обрядів, присвячених зміні соціального статусу, переходу дівчат у стан заміжніх жінок, було скидання весільного дівочого вінка і покривання молодої жіночим головним убором — наміткою чи хусткою. Відтоді жінка вже не мала права ходити з непокритою головою. Про незасватаних дівчат із гумором говорили: «Минула Покрова — заревла дівка, як корова»; «До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі нею хоч лавку витри».

Жінки переказували, що з Покрови на два тижні починається бабине літо. Ці дні — ніби прощання природи з літом, повернення на кілька днів теплої погоди перед тим, як холодна осінь остаточно набирала сили. Бабине літо не супроводжувалося жодними специфічними обрядами.

Храм, храмові, або престольні, свята в Україні відзначають у кожному населеному пункті у дні церковного свята своєї парафії. Якщо місцева церква чи собор освячені на честь Миколая, то і храм тут святкують удень святого Миколая; якщо церква носить ім’я святого Іллі, то престольне свято припадає відповідно на Іллі; а коли храм святили на Покрову, то й храмове свято щороку відбувається в день Покрови Пресвятої Богородиці. Якщо церква мала кілька вівтарів, то святкували кілька храмів.

В Україні є багато Покровських церков і монастирів. Зокрема в Києві, на Подолі, збереглася архітектурна пам’ятка бароко середини XVIII століття — Покровська церква, збудована за проектом видатного архітектора Івана Григоровича-Барського. Широкознаний також і Покровський жіночий монастир (1889). На Пріорці є ще одна Покровська церква початку XX століття. Вона знаменита тим, що її розписував відомий український художник Іван Іжакевич.

Храмові свята давали можливість широко спілкуватися не лише родичам, які мешкали в одному населеному пункті й належали до однієї парафії, а й тим, хто жив далеко. їздили в гості, відвідували близьких. Приймати у цей день гостей вважалося справою честі. Хвалилися один перед одним численністю прибулих на храм. Відсутність гостей означала неповагу до господаря, який за це піддавався осудові громади.

До престольного свята ретельно готувалися: свіжими святковими рушниками прикрашали не тільки церкву, а й кожну оселю. Варили великий обід, щоб вистачило пригостити гостей. Часто біля церкви робили «складку» — спільну трапезу. Для цього зносили продукти і готові страви, накривали на церковному подвір’ї столи й частували всіх присутніх. Годування прочан, старців, хворих і калік було одним із важливих звичаїв. Обідали після церковної відправи.

На Київщині подекуди збереглися стародавні назви храмового свята: «Братчина», «Мед», «Канун». Це нагадує про традицію готувати до цього дня хмільний мед, а з воску виливати свічки, які продавали на користь церкви.

Якщо 14 жовтня припадало на середу чи п’ятницю, вживали пісні страви, а як на інший день тижня, то не постилися Для громадського обіду зносили хліб, пироги, вареники, сметану і ряжанку, голубці, смажену рибу, капусту, солоні огірки, смажені на олії кабачки, млинці, налисники з різноманітними начинками і багато іншого, на що лише були здатні місцеві куховарки. На солодке робили сирні запіканки або баби з локшини, хліба чи рису, запечені на яйцях, подавали вареники з ягодами, яблуками, маком з медом, ягідний чи молочний кисіль. На відкритому вогні тут же, поблизу, на таганах, варили гаряче: борщ, капусняк чи куліш, робили печеню чи душенину з картоплею і м’ясом.