Сторінка
5

Великдень (Пасха, Світле Воскресіння Хрестове) - відзначають щороку в Світлу неділю на весні, вираховуючи за місячним календарем

На зламі ХІХ-ХХ століть не кожен господар міг дозволити собі печене порося. Василь Милорадович писав із Лубенщини: «Головною м’ясною стравою недільного столу буває свинина у вигляді печені, сала й ковбас. Поросята, що сильно подорожчали, рідко тепер з’являються на столі на противагу п’ятдесятим рокам, коли, навпаки, вони зустрічалися всюди. І птиці, окрім голубів, не ріжуть до Великодня; вона сплачує подать яйцями: «Грішно курку різать, що вона дає крашанки. Вона яєчко покрасила». Кожен посвячений продукт, на думку народознавця, мав своє лікувально-магічне призначення: «Перед світанком, коли заблаговістять до обідні, господар чи дорослий син іде до церкви з усіма предметами, що належать освяченню: салом, ковбасами, м’ясом, рибою (згідно з легендою рибу святять, бо Мати Божа з’їла півреберця риби і тоді прийшла звістка: твій Син воскрес — і риба та ожила), маслом, сиром, паскою, проскурою, куснем хліба (його дають їсти хворим людям і тваринам), пшоном (прибавляють до корму курчатам), маком (ним обсипають корову, щоб запобігти порчі), пшеницею, гречкою (їдять на попередження сліпоти), перцем (закопують у місцях зростання будяків, рослини демонічного походження для знищення його), хроном (їдять при болях у шлункові), сіллю (засипають більма скотині), квасцями (підкурюють від переляку — переполоху), ладаном (його запалюють на цвинтарі при освяченні паски), восковою свічкою, шнурком чи стрічкою (стьожкою; носять на попередження сліпоти)».

Від тривалого постування при нестачі вітамінів і білків у їжі люди часто хворіли на так звану «курячу сліпоту» (гемералопію), втрачаючи здатність бачити у присмерку і вночі. У методах народного лікування від неї тісно переплелися раціональні дії з магічними: «Як принесе паску, у кого куряча сліпота є, садовлять на порозі, заставляють їсти хрін, хоч раз або два вкусе свяченого; водою очі вмиє і рушником, що паска зав язана, утреться. Тоді од курячої сліпоти сиру печінку з курки їдять натщесерце». Лікували й переляком, як від гикавки.

Не було такого місця в Україні, де б не святили пасок та інших харчів. Звичаї схожі в Галичині, на Слобожанщині, у Таврії, на Поліссі. Ось як святили паски на початку XX століття на Волині: «Кругом церкви стоять у ряд коробки з пасками, в кожній коробці: паска, яйця, сир, масло, сало, ковбаса і печене порося з хроном у зубах. Коло кожної коробки горить воскова свічка і стоїть хазяїн. Посвячені паски вмиг забирають і біжать: кожен силкується попередити іншого, бо хто раніш прийде додому, той матиме у всьому щастя. Дома запалюють свічку, що була коло коробки, приліплюють до діжі, й усі починають розговлятися свяченим, а потім, попоївши, лягають спати».

Широкопопулярним серед українців був звичай обдаровування, милостині, роздавання їстівного знайомим, сусідам, родичам, а найбільше — людям незаможним, удовицям з малими дітьми, прошакам. Володимир Шухевич писав про гуцулів: «Обдаровують бідніших аж по посвяченню. Звичай цей вкорінений так глибоко в цілій Гуцульщині, що нема й одної найбіднішої хатчини, де би не було доволі багато свяченого, придбаного в повисший спосіб. Обдарованнє таке є так загальне, що не конче мусить натрафити бідних прошаків, яких у Гуцульщині майже нема; воно є загальним поспільним звичаєм поміж гуцулами».