Сторінка
1

Лицарі-філософи

За давньою українською традицією, той, кого називають козаком, не обов’язково військова людина. Він має бути насамперед «справжнім чоловіком». Мужнім, освіченим, розумним, із високим почуттям власної гідності. І що особливо цінується в людині-козаку,— це його лицарство, тобто готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на оборону гнаного, слабого, переслідуваного. Інакше кажучи, козак — ідеал, український архетип чоловіка.

У такому ідеалі чоловіка відбилася вся українська історія, а особливо історія XVII століття з його прагненням до освіти, миру, людяності і водночас із безконечними війнами, безконечними смертями в ім’я віри і свободи. До народження цього неповторного для всього європейського світу типу людини мали причетність найрізноманітніші верстви українського народу (починаючи від чернецтва і кінчаючи селянством). Не було жодної, яка б не вклала в нього частинку своєї душі і розуму. В реальному житті його любили і багато що йому вибачали. Про загальну любов до лицаря-козака і про складність його душевного світу з великим розумінням писав свого часу П. Куліш у «Чорній раді»: «Добрії молодці багато інколи діяли людям шкоди по Вкраїні, да, мимо того, якось припадали до душі всякому. Не раз доводилось мені самому слухати, як інший дід, споминаючи їх пакості, зачне, було, їх коренити, а далі як заговориться, як забалакається про їхні звичаї та ходи, то й сам не знає, чого йому й жаль стане сіромах, і зачне сива голова гуторити про них, як про своїх родичів. Чим же то, чим тії запорожці так припадали до душі всякому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось і смутно дивились на божий мир. Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта одна. Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожжє іспоконвіку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь. Тим-то, мабуть, воно й славне поміж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душі всякому»!

Багато роздумував над загадкою козацької душі й Д. Яворницький. Виходячи з його міркувань, можна сказати, що помічена П. Кулішем романтична її складність пояснюється насамперед самим способом життя запорозького козацтва, який не давав людині змоги досягти душевної рівноваги, заспокоїтись, втягнутись у плин буденності. Та й як могла виникнути буденна психологія в тих, хто майже постійно перебував поза буденністю. Бурхливе козацьке життя сповнювало людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. «Тут,— писав Д, Яворницький про Січ,— було своєрідне молодецтво й особливий, епікурейський погляд на життя людини, котра даремно обтяжує себе працею й турботами," не розуміючи справжнього сенсу життя — існувати для веселощів і радості. Однак, дивлячись на життя з точки зору веселого й дозвільного спостерігача, запорожець знав і похмурі думи: в основі характеру козака, як і кожного українця, завжди зауважувалася якась двоїстість: то він дуже веселий, жартівливий і цікавий, то дуже сумний, мовчазний, похмурий і неприступний. Ця двоїстість випливала, звичайно, із самого способу життя запорозького козака: не маючи у себе в Січі ні роду, ні племені — «він із риби родом, од пугача плодом»,— відрізаний від сім’ї, постійно дивлячись в очі смерті, козак, зрозуміло, споглядав усе безтурботно й намагався свій короткий вік скрасити різними задоволеннями, доступними йому на Січі. З іншого боку, туга за далекою батьківщиною, покинутими на розсуд долі дорогими рідними, а може, й милою козацькому серцю «коханкою», черствість одиноких товаришів, думи про наступну безпомічну старість змушували козака не раз впадати в сумні роздуми й цуратися будь-яких веселощів».

Зазначену істориками пізніших часів романтичну складність козацької душі помічали й митці далекого XVII століття. Вони цінували її значно менше, ніж звичайні вояцькі риси козацької вдачі, рідко акцентували на ній. І все ж таки в нас є підстави твердити, що в деяких випадках художники Бароко, випереджаючи пізніших поетів-романтиків, цілком свідомо поетизували складність духовного світу козака. Саме тому, мабуть, на живописних портретах того часу козацькі вожді іноді зовсім не схожі на тих бувалих, відчайдушних вояків, якими вони в більшості випадків були насправді. Зображені на них красиві, сильні, але чимось засмучені люди нагадують скоріше філософів і поетів, аніж гетьманів чи полковників. Якась потаємна думка, як чорна тінь, причаїлась в очах наказного гетьмана Івана Сулими. Глибока філософська задума — у погляді Михайла Миклашевського. І вже зовсім незрозумілі для сучасного глядача сліди гоголівських невидимих сліз на обличчі командуючого найбільшим на Україні ніжинським полком Івана Гуляницького. То вже справді засмучений бідами землі й виснажений думками про власну недосконалість чернець із золотою булавою в руках, Гамлет у ролі намісника войовничого козацького краю.

Таким же був, мабуть, інший ніжинський полковник, небіж гетьмана Мазепи Іван Обідовський. Друг і меценат багатьох київських філософів, поетів і художників, він ще в студентські роки виявляв живий інтерес до філософії. Про це свідчать присвячені йому вірші Івана Орновського із викладом новітніх філософських ідей. Поет розвиває свої улюблені думки про ілюзорність всього, що здається нам реальністю, про безпорадність і оманливість людської думки («сну подібна вона») та про марність будь-яких прагнень і бажань. Обідовський уважно слухав свого великого друга, але чинив по-своєму, далеко не в дусі скептичної філософії. Він поспішав жити, діяти, намагався встигати за життям. Про це свідчить вже інший поет, Пилип Орлик, у віршах, написаних після другого Кримського походу, під час якого небіж гетьмана проявив великий розум у керуванні військом і геройство. Пилип Орлик звертається до нього вже як до відомого військового діяча й прагне знищити в його душі ті паростки філософської меланхолії, які зростив у ній колись Іван Орновський. Цікаво, чиєю перемогою завершилася б боротьба двох поетів-ідеологів за душу Обідовського, якби ця видатна людина (а на неї в козачих та елітарних культурних колах кінця XVII — початку XVIII століття покладалося багато надій) не загинула б під Псковом на початку війни зі шведами.