Сторінка
3

Маруся Чурай

Поетичне обдарування Марусі Чурай розцвітає пишним квітом. її особисті переживання, туга за коханим, перетворюються у нові й нові поетичні рядки, в нові й нові пісні й думи.

Очевидно, саме на цей час припадає створення Марусею таких пісень: «В огороді хмелинонька грядки устилає», «Шумить-гуде дібровонька» та інші. Сумуючи за своїм коханим, не маючи від нього жодної звістки, Маруся пішла на прощу до Києво-Печерської лаври, щоб у молитві знайти заспокоєння. Мабуть, тут, почуваючи себе самотньою в чужому й далекому місті, вона створила одну з кращих своїх пісень, в якій із великою силою виявляє себе душевний біль дівчини. Це пісня «Віють вітри, віють буйні», яку І. Котляревський використав згодом у своїй «Наталці Полтавці».

В цій пісні, що збереглася до наших часів у майже недоторканому вигляді, Маруся згадувала свої щасли¬ві дні, коли Гриць був із нею:

Не поможуть сльози щастю,Серцю легше буде,Хто щаслив був хоч з часочок,—Повік не забуде.Єсть же люди, що і моїйЗавидують долі;Чи ж щаслива ж та билинка,Що росте у полі.Що у полі, на пісочку,Без роси, на сонці .Тяжко жити без милогоНа чужій сторонці!

Так, саме «на чужій», а не «і в своїй», як співають у наші дні. Саме з цього рядка ми дізнаємось, що «Віють вітри .» Маруся створила на чужині. І ще одна пісня пов’язана з перебуванням Марусі у Києві. Не знайшовши заспокоєння в молитвах, дівчина пішла до ворожки, і та наговорила їй нісенітниць. Нещасна дівчина одразу ж відчула, що її обдурено, і з обуренням змалювала хитру ворожку в образі зозулі:

"— Скажи мені, зозуленько, довго ль мені страждати?" — запитує вона у ворожки-зозулі.

" — Ні, недовго,— відповідає їй ворожка,— нудьга твоя закінчиться цей день до вечора!"

Та Маруся знав, що це неможливо, адже козаки ще на війні, похід не закінчився. Обман очевидний, і, сповнена гніву, Маруся закінчує свою пісню такими словами:

Бодай же ти, зозуленько, сім літ не кувала,Що ти мені, молоденькій, правди не сказала!

Очевидно, в цей же час було створено і коротенький вірні, у якому також відбито глибокий душевний біль і страждання Марусі Чурай:

Хилилися густі лози, Звідкіль вітер віє,Дивилися карі очі, Звідкіль милий їде. Хилилися густі лози, Та вже перестали, Дивилися карі очі Та й плакати стали .Восени 1648 року становище польських військ стало катастрофічним. Новообраний польський король Ян-Казимир звернувся до Богдана Хмельницького з пропозицією про перемир’я. Хмельницький погодився припинити воєнні дії. Залишивши невеличкі гарнізони на Волині й Поділлі, козацькі війська відійшли на Придніпров’я. У кінці грудня 1648 року Богдан Хмельницький з козацькою старшиною прибув до Киева, де був урочисто зустрінутий народом. Було ясно, що Польща на серйозні поступки не піде, і війна триватиме, та, скориставшись із тимчасового затишшя, козаки почали повертатися додому. Маруся нетерпляче чекала Гриця, але він не з’являвся. Якось вона зустріла Івана Іскру, який щиро любив її, і спитала в нього про свого коханого. Чесний хлопець сказав їй гірку правду: Гриць скорився своїй матері і одружився з Галею Вишняк. Маруся спочатку не повірила цій жахливій новині. Вона вирішила, що Іван навмисно обмовляє Гриця, щоб відвернути її від нього. Але згодом сумнів закрався в її душу і вилився в нові пісні.

Справжній зойк душі вчувається у пісні, створеній у години розпуки:

Ой боже ж мій, боже, милий покидав, Милий покидає, іншої шукає! До іншої ходить, з іншою говорить, Мене, молодую, до славоньки вводить.

У цій, сповненій сумом і журбою думі вперше з’являються думки про смерть, як єдиний вихід із становища, що склалося:

Хіба вже розлучать заступ та лопата, Заступ та лопата, гробовая хата.

А в глибині душі ще жевріє маленький вогник надії на одруження з коханим:

Коли б мені, боже, неділі діждати, Неділі діждати, на рушничку стати.Тоді не розлучать ні батько, ні мати, Ні батько, ні мати, ні суд, ні громада.

Ця дума — переконливий документ про важкий душевний стан Марусі Чурай після зради коханого. І тому таким природним докором звучить створена, мабуть, у той-таки час дума «Стелися, стелися, зелений гороше», в якій Маруся звертається до Гриця з гіркими, але суворими словами:

Гей, ти, молоденький, голубе сизенький,Не в правді живеш;Минуєш мою хату і мої ворота,До іншої йдеш.

Тут, крім суворого докору, вже помітний трохи завуальований мотив фатальної приреченості, який згодом, у наступних піснях Марусі, стане досить виразним.

«Гей, ви не тіштесь, воріженьки, моїй пригоді»,— звертається Маруся до громади і пояснює:

Бо моя пригода, бо моя пригода, Як літня роса:Як вітер повіє і сонце пригріє, Спаде вона вся.

У цих словах відчувається вже якась покірність долі. Гіркий докір і покірність неминучому зустрічаємо й в іншій думі, створеній, очевидно, у той період:

Чи ти, милий, пилом припав, чи метелицею, Чом не ходиш ти до мене цею вулицею?Дівчина докоряє милому за зраду і водночас робить спробу розжалобити невірного коханого, запевняючи його, що не буде йому щастя з іншою:

Найдеш собі дівчиноньку з карими очима: Буде тобі, моє серце, камінь за плечима. Найдеш собі дівчиноньку з чорними бровами, Та не знайдеш собі правди, що була між нами.Любов дівчини до Гриця була така сильна, що вона йому бажає щастя навіть з іншою: