Сторінка
6
Сакральне ставлення родини до власної домівки підкріплене релігійним світосприйняттям, у якому “дім розглядається як сприятливе для людини середовище і надійний притулок, що захищає її особисте життя. Це Домівка у своїй батьківщині, там, де отчий Дім, що на нього ніхто не може навіть зазіхати, не те, що відібрати” [5, с. 28].
Згідно з традиційними уявленнями українців аура дому формується у сім’ї, у родині, де кожен її представник виконує вироблені віками родинно-родові функції: дружина, чоловік, батько, донька, син, онуки, невістка, свекруха тощо. Кожен виступає у найрізноманітніших ролях, що зобов’язує дотримуватись етикету стосунків, спілкування, взагалі ставлення один до одного. Зокрема, згідно з традиційними методами етнопедагогіки, не передбачається активне використання методу фізичного покарання (“Добрі діти доброго слова послухають, а лихі і дрючка не побояться”). У сім’ї Катранників також негативно ставились до такого методу виховання, наприклад, Дарія Олександрівна карається тому, що підвищила голос та ледь не вдарила наймолодшу дитину, тому що вона отримала незадовільну оцінку в школі. Дітям взагалі властиве шанобливе ставлення до старших, що свідчить про усталену традицію української родини. У дитячій свідомості сформувалось навіть особливе ставлення до смерті: “…Бабуся занедужала… Діти, забувши про свою біду, припадають до її плеча; беруть її зморщені стемнілі руки в свої долоні і до обличчя собі тулять. Бояться говорити голосно, щоб не хвилювати її” [1, с. 94].
Показовою у плані відображення інтерференції міфологічних уявлень українців та ритуалу є обряд поховання бабусі. Вона була осередком дому, що є “зосередженням основних життєвих цінностей, щастя, єдності сім’ї та роду (усіх предків також)…” [5, с. 28]. Її смерть є початком хаосу у свідомості представників родини Катранників. Єдиний спосіб змиритися із невідворотністю смерті та вшанувати померлу – здійснення традиційних ритуальних дій. До ритуального дійства залучені діти. За християнською традицією до рук покійниці поклали свічку (“Андрійку! – наказує пошепки мати. – Піди принеси свічку”… Горить свічка в руках у бабусі, кидаючи блідий посвіт на обличчя…” [1, с. 95]).
За традицією у день похорону родичі і знайомі небіжчика прощалися з ним, ніби просячи у нього пробачення. На Закарпатті цей ритуал так і називався – прощі. Не відходить від традиційних ритуальних дій і В. Барка: просять вибачення у покійної бабусі Дарія Олександрівна (“Мамо! – втишуючи серце просить вона. – Я знаю: ви нас любили; все для нас віддали, собі не взяли нічого; ми такі винні перед вами, дуже винні”… [1, с. 97]) та Мирон Данилович (“Простіть, мамо! ” – сказав і знов затих. Поцілував руку матері і вийшов з хати, як поранений” [1, с. 100]).
Незмінним атрибутом поховального обряду українців є молитва. До молитви мати залучає і дітей: “Моліться за бабусю, щоб Бог прийняв у Царство!”; “Прокажіть зо мною: Боже, згадай нашу бабуню в Царстві!” [1, с. 100]. Прочитання молитви є обов’язковою ритуальною дією, під час якої відбувається прощання з душею покійника, її очищення.
Цікавою є така деталь поховального обряду у романі В. Барки, як везення домовини на санях: “Нести труну в садок не змогли, поклали на санки, зразу ж за порогом” [1, с. 99]. Сані за порогом – символічний образ, що трактується як межа між світом “своїм” та “чужим”. У слов’янській язичницькій обрядовості померлого ховали на саночках – “той світ” асоціювався з північчю [4, с. 54]. Галина Лозко свідчить, “що традиція перевезення покійного на санях має дуже глибокі корені. Цей дохристиянський звичай побутував довго і в часи християнської доби. На санях перевозили тіла Ярослава Мудрого, Бориса і Гліба, Святополка та ін. Навіть до нашого часу в Карпатах подекуди перевозять покійного на санях, незалежно від того, зима чи літо ” [3, с. 305].
Одним з найдавніших звичаїв у поховальному обряді є голосіння. Вони є засобом полегшення відчуття горя, а також віддання шани покійному. За традицією голосять (плачуть) лише жінки. В. Барка також увів цей елемент у сцену поховання: “…Прихилилась тоді Дарія Олександрівна – глянула в обличчя старій, і враз такий страх і біль обгорнув всю істоту її, що вона не стрималася і розпачливо скрикнула: “Мамо!” [1, с. 95].
Суто християнським є обряд виготовлення надмогильного хреста (“Ще трохи постояли, перехрестились всі і пішли з похорон: господар вернувся в сарай – збивати хрест” [1, с. 100].
Ритуальний елемент похорону – кидання землі на домовину. Першим цю дію має здійснити господар: “Батько перший кинув грудку землі на домовину, за ним – інші” [1, с. 100].
Поняття материнства у В. Барки є одним із центральних для характеристики духовного макрокосму українців. Образ матері у нього подібний до пісенного (наприклад, “Ненько моя, вишня, чи я в тебе лишня”), про що свідчить яскраве порівняння з вишнею: “Матір не можна пізнати: за вечір стала іншою. Як вишня, що недосвіток поранив смертельно, – тоді опав цвіт, і зосталась вона темніти гілками, не відкликаючись на нове тепло” [1, с. 122].
Мати – берегиня родоводу, яка несе з покоління в покоління етнічну своєрідність нації – мову, календарну та родинну обрядовість, фольклорну скарбницю. У творі В. Барки маємо яскравий образ жінки-матері, рушійної сили роду, яка передає своїм нащадкам через казку своє бачення світу, власне його сприйняття: “Була жива бабуся – на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і заснули. Часом скаженіла хуртовина і, виючи, влітала в комин. А на печі так тепло від нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про сіроманця і вкрадену королівну. Прикручена лампа або каганчик залишали примарний сутінок, в якому живо творилися події для настрахованої уяви” [1, с. 122].
Завантажити реферат