Сторінка
5
Архiвнi документи i газети свiдчать, що в усiх мiсцевостях України, крiм прикордонних, були подвiрнi обшуки з конфiскацiєю всiх запасiв їжi, заготовлених людьми до нового урожаю. Це було карою за нiбито куркульський саботаж хлiбозаготiвель, а фактично - акцiєю, свiдомо спрямованою на фiзичне винищення селянства.
Голод лютував, Сталiн на Пленумi ЦК цинiчно заявив: "Ми, безперечно, досягли того, що матерiальне становище робiтникiв i селян по-лiпшується з року в рiк. У цьому можуть сумнiватися хiба що тiльки запеклi вороги Радянської влади". Люди у селах їли мишей, щурiв, горобцiв, траву, борошно з кiсток, кору дерев. Тисячi селян iшли в мiста, намагаючись урятуватися, але дороги були блокованi i селянам хлiба не продавали. Були випадки, коли батьки пiдкидали своїх дiтей, просто їх кидали, їли жаб, трупи коней i навiть люди їли людей. Це був суцiльний жах, за рiк в Українi вимерло з голоду до 10 млн чоловiк. I що найстрашнiше - зареєстровано 10 тисяч судiв над людожерами. Так це тi, що зареєстрованi .
Письменник з дiаспори Василь Барка вiдтворив цю народну трагедiю i романi "Жовтий князь", створивши символiчний образ Жовтого князя - демона зла, який несе з собою руйнацiю i спустошення, сiє муку i смерть.
Розділ IV. Міфологічні уявлення та родинна обрядовість українців у романі Василя Барки “Жовтий князь”
Сучасний соціум визначається рівнями розвитку різних сфер життєдіяльності людства та окремих націй: інтелектуально-наукової, політико-адміністративної, технологічної, культурної тощо. Щодо досконалості та прогресивності існування державно-правової та наукової підсистем суспільства майже не виникає сумнівів. Стосовно ж культурологічної підсистеми можна означити таку рису, як регресивність, яка передбачає низький рівень морально-національної свідомості представників окремих націй, зокрема української, та нігілізм у ставленні до здобутків власної культури. Свідченням цього може бути спрощення родинної обрядовості, незнання національної пісні, інших фольклорних жанрів, ставлення до рідної мови як до мови сільського побутування і т. д. Все це є результатом глобальної європеїзації та сформувалось під впливом технічного прогресу і політичних зрушень упродовж кількох століть, особливо протягом найтрагічнішого ХХ ст.
Звичайно, окремі регіони України зберегли елементи традиційних родинних обрядів, піснетворчість та мову у її традиційному варіанті, та, на жаль, не можна говорити про масштабність цього явища та його дієвість на всій території України. Важливим моментом національної культури є те, що у багатьох літературних творах відображені елементи календарних та родинних обрядів-ритуалів. Це свідчить про спробу відтворити і зафіксувати значущість одвічної традиції для нації.
Художньо-літературним зразком, у якому знайшли місце риси традиційної національної обрядовості та взагалі української ментальності, є роман-мартиролог Василя Барки “Жовтий князь”. У художній простір твору включені зовнішні ритуалізовано-обрядові елементи та відображені у ньому окремі міфологічні уявлення українців. Звичайно, все це перебуває у співдії (інтерференції) та визначає пріоритети у духовному житті нації. Такими домінантами виступають поняття дім, родина, рід, поріг, мати тощо. Безпосередньо ці явища визначаються через родину Катранників, яка потерпає від голоду (події 1932–1933 рр.). Письменницька майстерність виявляється у трансформації споконвічних міфологічних уявлень українців на реальну дійсність.
Поняття дому у В. Барки має подвійну семантику: дім глобальний, національний (Україна) та дім особистий (хата). “Українська хата, в “якій народжувались і жили наші прадіди, діди і батьки, яка відходить в історію, виконавши свою благородну місію, зафіксована і в словнику Б. Грінченка як дім, окрема кімната, могила. Хата для української селянської родини була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір’ю, була свого роду Всесвітом, місцем на землі, де все рідне, де долівка – земля, стіни – гори й ліси, а стеля – небо з зірками й кометами” [5, с. 28]. Так і для родини Катранників – бабусі, батька – Мирона Даниловича, матері – Дарії Олександрівни, дітей – Миколи, Андрійка та Оленки – дім, їхня оселя була духовною фортецею, та коли у ній запанував голод, вона перетворилась на могилу: “В хаті німо і всім така зимність, як в могилі: не від самого нетоплення, коли стіни вихолодніли, але також від занепалості, з голоду” [1, с. 94].
Для Катранників світ розділився на два протилежних світи: світ свій (власне обійстя) та світ чужий, зовнішній (те, що поза домівкою). У цьому маємо паралель із міфологічними уявленнями слов’янського язичництва: “Гранично “свій” простір – хата – відгороджується від світу “чужого”, і кордон, межа, край “свого” відіграє виняткову роль. Можна рухатися по хаті як завгодно, але коли переступаєш поріг, маєш пам’ятати, що тут пролягає межа між “своїми” та “чужими” [4, с. 33]. Свідченням цього є сцена, коли батько вирушає у дорогу з метою пошуку чогось їстівного, а для того йому потрібно відійти від рідного порогу: “Поклав речі в торбу господар, а цю торбу – в другу більшу. Почав прощатися з рідними. Коли відходив від порога, стривожився дуже – вслід йому тихо плакали” [1, с. 86]. І коли Дарія Олександрівна йде з хати, щоб врятувати дітей від голодної смерті, “наказує чоловікові: “Хати гляди! Якщо зайдуть і розвалять, де дінемось? Пропадеш на снігу. А поки є куток…” [1, с. 124].
Завантажити реферат