Сторінка
1
(Тичина, Бажан, Яновський, Багряний, Драч, Рильський, Хвильовий, Сосюра, Гончар, Довженко, Костенко)
У темні й тяжкі часи революційного передгроззя, в доленосні роки першої світової війни, коли, за словами В. Винниченка, наступила була «ніби повна смерть нації», Олександер Олесь, сповнений великого гніву й розпачу, писав: Над нами ніч безрадісна осіння. Ми горнемось, ховаємось, тремтим . А десь в пітьмі несеться голосіння З прокляттям віковим. ……………………… Куди іти . кудою нам тікати . Оточені з усюди катом ми . Коли не смерть, так вічні грати Проклятої тюрми. Але несподівано, серед цього, здавалося, безпросвітнього мороку темної всеросійської ночі, блиснув промінь, а за ним ударив грім революції 1917 року. Віки переломились. «Вічні ґрати проклятої тюрми» впали. Український народ, а з ним і його література ввійшли в нову добу «Vita Nuova», — так, за Аліґ'єрі Данте, окреслив духову сутність тієї нової доби видатний літературний критик років революції Андрій Ніковський. «Золотий гомін» віків і музика «Соняшних клярнетів», — поглибив і поширив це означення Павло Тичина. То була справді велика історична доба. Народ наш, у свідомості волі й сили своєї, став, за висловом Михайла Грушевського, «на порозі Нової України». «Одчиняйте двері — наречена йде!» — писав у «Соняшних клярнетах» Павло Тичина. Це був піднесений, святковий, справді літургійний настрій. Патос душі воскреслого народу. Я — невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух. Вітай же нас ти з сонцем, голубами. Я дужий народ! — з сонцем, голубами. Вітай нас рідними піснями! Я — молодий! Молодий! З такою вірою в «Одвічний дух» і невгасиму силу воскреслого народу закінчував Павло Тичина свою геніяльну ораторію української національної революції «Золотий гомін». Українська література, разом із своїм народом, переможно вийшла на денне світло історії. Вперше, за довгі сторіччя, вона вільно зустрілася із своїм читачем. Українська книжка і газета стають щоденною духовою потребою розбудженого до творчого життя українського народу. Живий, а разом з живим і давнопомерлий, але невмирущий в своїй творчості, український письменник заговорив на повний голос до свого народу. Нація почала жити повнокровним вільним життям. Всі її творчі темпераменти, вся її, така природна для вільної громади, різноманітність мистецького думання, змертвлювана й здушувана дореволюційною неволею, тепер почала гойно розквітати. Протягом чотирьох бурхливих років національно-державного відродження сформувались і заклались основи цілого ряду літературно-мистецьких шкіл і напрямків, що деякі з них не вичерпали себе й по сьогодні. Були це революційні романтики (В. Еллан, В. Чумак), неоклясики (Агатангел Кримський, М. Рильський, П.Филипович, В. Отроковський), символісти (Я. Савченко, Д. Загул, В. Кобилянський, В. Ярошенко), футуристи (М. Семенко), клярнетисти (П. Тичина, Аркадій Казка, В. Свідзінський, Ол. Слісаренко). Перше своє надхненне слово сказав Лесь Курбас, заклавши новий експериментальний «Молодий театр», що пізніше розквітнув у блискучу добу «Березіля». Всенаціональний тріюмф переживав дореволюційний реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського. Постає Українська Академія Наук. Закладається Академія Мистецтв та Архітектурний інститут. Починає працю ряд видавництв: «Сяйво», «Шлях» «Дзвін», «Друкар», «Грунт», «Криниця» та інші. Виходять літературно-критичні місячники та альманахи: «Літеатрально-науковий вісник», «Шлях», «Універсальний журнал», «Наше минуле», «Літературно-критичний альманах», «Книгар», «Музагет», «Наша думка», «Мистецтво», «Зшитки боротьби», «Гроно» та інші. Поруч з В. Винниченком, О. Кобилянською, В. Стефаником. О. Олесем, М. Філянським, М. Вороним, ГЧупринкою, П. Карманським, В. Пачовським приходять до повного творчого голосу ряд молодих талановитих поетів: П. Тичина, М. Рильський, ПФилипович, Я. Савченко, Д. Загул, ОСлісаренко, М. Семенко, В. Еллан, В. Чумак, М. Зеров та інші. Одне слово, розкована березневою революцією 1917 року українська література почала свій похід у майбутнє. Вона пройшла з своїм народом всі три періоди героїчної національно-визвольної революції українського народу. Від найвищого піднесення (доба Четвертого універсалу й Трудового конгресу), до катастрофи в грудні 1920-го року. * * * На Аскольдовій Могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ. Таке трагічне пророцтво висловив Павло Тичина, вражений, коли в березні 1918 року київська Аскольдова гора прийняла перші жертви української національно-визвольної революції. Поет, що оспівав велич і радість відродження, відчув, що шлях до вимріяної, справді вільної «Нової України» буде густо вкрито жертвами. Замість очікуваної «нареченої» і «голубої блакиті» нового дня, в його уяві постає видиво «горобиної ночі», страхітливі «всі шляхи в крові», «незриданні сльози», «тьма» і «дощ». Але це видиво апокаліптичної дійсности майбутнього не відштовхнуло поета, і поетів взагалі, від життя, від народу. Навпаки. Як завжди, так і в усі переможні і грозові дні національно-визвольної революції українські письменники були з своїм народом. Ділили з ним і радість і горе. Разом боролись і разом умирали. Вмирали як вояки на франті (М. Євшан, А. Заливчий), гинули від
Завантажити реферат