Сторінка
7
и вдумливі й розумні досліди Наталії Кузякіної («Нариси української драматургії», т.т. І і II, «Драматург Микола Куліш» та інші), Віктора Іванисенка («Поезія, людина, сучасність», «Народження стилю» та інші), а продовжують, поглиблюють і вивершують цю лінію справді талановиті і вдумливі праці Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Миколи Ільницького," наймолодшої з них Маргарити Малиновської та ще кількох без сумніву здібних і надійних критиків. Отже, найновішу добу українського літературного процесу визначила своїм дужим і всебічним талантом велика когорта молодих і наймолодших поетів, прозаїків і критиків. Вони насамперед творчо реабілітували живу людину і поставили її знову в центрі творчих роздумів літератури. Як відомо, в добу культу особи Сталіна існував недекретований, але реально діючий суворий поетикальний кодекс. Він визначав форму, засоби і стиль літератури. Він приписував суспільну й моральну поведінку письменника. Він зводив літературу до ролі прикрашувача і пропагандиста авторитарного духу диктатури. Він вільну творчу думку заковував у кайдани партійних догм і безглуздих нормативних приписів. У такому підсонні людина, як живий внутрішньо-суперечливий індивід, майже зникла з літератури. Панував безбарвний образ людини-робота, людини-автомата, людини-ґвинтика суспільно-виробничої машини. Це в свою чергу зумовило людиноненависницьку, антигуманну свідомість самопоїдання, що в добу Сталіна була найвищою формою суспільного поводження. І лише з падінням Сталіна почала занепадати як і смертоносна поети-кальна догматика його доби, так і людиноненависницька свідомість її. Людина в усій своїй складній живій подобі знову повертається в літературу. З нею повертається й ідея справжнього, не кон'юнктурального гуманізму. Є мука в світі — дика, невситима, Тамована щодня й навіки невгасима. Це — спрага людяности, і краси, і змоги, Я нею сповнений. Мене пече щоднини Жагуча спрага щастя для людини. Тривоги людства — це мої тривоги. — писав у своїй молодечій, але мистецько-вникливій поемі «Спрага» Іван Драч. Тут варто підкреслити, що саме поезія в посталінську добу посіла властиве їй місце. Поезія не ілюстрація, службове поетичне ремісництво, не римування од на замовлення, а поет не виконавець наказів менших чи більших диктаторів. Художнику — немає скутих норм. Він — норма сам, він сам в своєму стилі . — деклярує право поета на творчу свободу той же Іван Драч. Поет — деміург і орган народній, а поезія — образне бачення, відчуття й зображення «многости» й «одности» світу — світу правди, добра, краси. Отже, поетичну творчість покоління післясталінськоі доби характеризує безперервність мистецьких відкрить і новаторських пошуків у царині форми й змісту. Не плаский утилітаризм, не стандартна спрощена підробка під мистецтво, не відтворення готових, кимось наданих соціологічних чи партійних теорій, як це було в добу «культу особи», а глибоке вникнення в життя й психіку людини, ускладнені асоціятивні образи, багатопляновість підтексту, б'ючка та іскрометна метафора. Тут треба хоча б коротко згадати про ті значні успіхи, яких добилися українські перекладачі мистецької літератури. Вони дали за останнє десятиріччя низку архітворів світової прози, поезії і драми. В ряді цих подвижників збагачення українського мистецького слова і думки стоять такі імена, як Борис Тен («Одіссея» Гомера, «Поетика» Арістотеля та ін.), Василь Мисик (численні переклади з американської, англійської, шотляндської, німецької і таджицької поезії), Микола Лукаш («Фауст» Й. В. Гете, «Декамерон» Дж. Боккачо, «Мадам Боварі» Г. Фльобера та багатьох інших), Григорій Кочур (переклади з чеської, словацької, польської, англійської та французької мов), Микола Бажан («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі тощо) та багато інших молодих, але надійних майстрів перекладу: Отже не буде перебільшенням, коли скажемо, що покоління «шестидесятників», у дружній співпраці з старшим, середущим і наймолодшим поколінням творців українського слова, почало і провадить далі боротьбу за утвердження справжнього мистецького думання, за суверенні права мистця і мислителя, за широкі горизонти поступу, за гідне місце української літератури в світі. За останнє десятиріччя український літературний процес пройшов складний, тяжкий, але творчо перспективний шлях. Від перших ударів з залишками мертвої доби сталінізму, з тяжкими і трагічними спробами щирої і нещирої переорієнтації — до радісних перемог. Від нових Хрущовських спроб .гальванізувати примітивізм доби «культу особи» (1963 рік!) — до провалу цих спроб і гордої деклярації молодого покоління: «Я — не слуга, я син народу!» Від невеликого гуртка новаторів — до цілого руху, з щораз новим і новим поповненням талановитих адептів поезії, прози і критики. Цей, скажемо так, неоренесансний рух молодих позначився виразно на свідомості покоління доби «культу особи». На передовому пляні стоїть шанована і трагічна постать Максима Рильського. Ще в прозоро-ясній і глибоколіричній «Голосіївській осені» він поставив перед собою трагічне Верленове питання: «Шалений! Що зробив ти із своїм життям?» Його ж творчість останніх років, зокрема «В затінку жайворонка», його гнівне слово на адресу наклепників, «братопродавців з білими руками і з чорними серцями», свідчили, що великий поет зустрів нову добу як своє духове визволення й беззастережно приєднався до живого і творчо-прогресивного. Найновіша поема Миколи Бажана «Оповідання про надію» свідчить, як далеко відійшов поет від сумної пам'яті мотивів «Гінця» та «Біля Спаської Вежі» і яке дороге та близьке йому підсоння поезії наших днів. «Прозорий камінь», «Уроки поезії» та «Дикий мед» Леоніда Первомайського, нова, глибоколюдяна лірика («Синій літопис» та інші) Андрія Малишка, цикл пісень Тереня Масенка, філософсько-етичні роздуми й глибокі ліричні етюди Василя Мисика, поезії Любови Забашти і, нарешті, найновіша симпатична поява — роман Олеся Гончара «Собор» свідчать, що все творче, здорове, чесне — у складній гамі різноманітних обдарувань, мистецьких форм, засобів і стилів — стоїть на шляху творення справді великої літератури. * * * Українська література, що поза межами рідного краю перебуває, дає свій скромний вклад у цей відродженський процес нашого літературного сьогодні. Твори недавно відійшлих від нас — Євгена Маланюка, Івана Багряного, Тодося Осьмачки, Олекси Кобця (Варавви), Михайла Ореста, Михайла Ситника, та нині живущих і творчо активних — Уласа Самчука, Романа Купчинського, Галини Журби, Дакії Гуменної, Василя Гайдарівського, Ігоря Костецького, Анатоля Гака, Зосима Дончука, Олекси Ізарського, Анатоля Галана, Миколи Лазорського, Івана Боднарчука, Олега Зуєвсько-го, Ігоря Качуровського, Софії Парфанович, Людмили Коваленко, Миколи Понеділка, Марії Струтинської, Вадима Лесича Василя Барки, Святослава Гординського, Ів
Завантажити реферат