Сторінка
6
ілітованих прозаїків, що понад двадцять років у радянських тюрмах і концентраках перебували: Б. Антоненко-Давидович (роман «За ширмою» та низка оповідань), В. Ґжицький («День і ніч», «Помста» та інш.), Зінаїда Тулуб (романи: «Сагайдачний», «В степу безкраїм за Уралом») і Петро Колесник («Терен на шляху» та інш.). їх оповідання, повісті й романи про пережите, передумане, вистраждане сповнені глибокою правдою, людяністю і драматизмом. Навіть у тих, порівняно середніх і сюжетно одноманітних творах про колгоспне село, про робітниче життя (де по інерції діють штампи і далі з витриманими післанцями партії, або офіцерами, героями війни, що з ідейних мотивів повернулися на село чи фабрику), вже виразно бачимо відхід від лакування, від описовости, від ілюстративности. Помітно і тут психологічне заглиблення в проблематику й образи людей, намагання створити гострі сюжети з мистецьки-вмотивованими конфліктами. У цьому пляні варті уваги романи Ю. Збанацького «Переднив'я», П. Оровецького «Друга зустріч», Д. Бедзика «Серце мого друга» і М. Руденка «Остання шабля», О. Сизоненка «Корабели», В. Собка «Звичайне життя», П. Загребельного «Спека», І. Муратова «Жила на світі вдова», А. Хорунжого «Місто над нами» та багато інших. Зовсім не зробила поступу історична романістика, за винятком хіба «Володимира» і «Святослава» С. Скляренка та «Гайдамаків» Ю. Мушкетика. Антисоціяльна сталінська теорія «меншого зла», підкріплена антиісторичними, а в політичному сенсі, імперіялістичними «Тезами ЦК КПРС до 300-річчя Переяславського договору», тяжать і досі над українською історичною белетристикою. Дещо в кращому стані історично-біографічна проза. Звертають на себе увагу роман П. Колесника з життя юного Івана Франка «Терен на шляху» та Оксани Іваненко «Тарасові шляхи». Але й твори цієї групи позначені дуже часто нечитабельною тенденцією і пристосуванням до згори накинених схем і оцінок. Цікавий процес відбувається в белетристиці про революційні події 1917-1920 років. Сталінська доба створила цілий кодекс штампів і фальшувань у цій тематиці. Зразками таких штампів і фальшувань були, наприклад, роман П. Панча «Олександер Пархоменко», і «Шлях на Київ» С Скляренка. Тепер від цих штампів і перекручень поволі відштовхуються. Найуспішніше цей процес помітний у романах О. Гончара «Перекоп» і «Таврія», Мих. Стельмаха «Кров людська — не водиця» та А.Іщук «Вербівчани». Єдиний, хто безнадійно погруз в антихудожні штампи й антиісторичні концепції сталіністів, — це колись надійний прозаїк Юрій Смолич. Його роман-дилогія «Мир хатам, війна палацам» і «Реве та стогне Дніпр широкий» — наскрізь пройнятий публіцистикою і тенденційністю. Все старанно підігнано під наперед дану згори й цільком не згідну з правдою життя схему. Сатирична лінія, що спрямована проти негативних у романі осіб (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра) переростає в злобну карикатуру, що стоїть поза межами всякої життєвої і мистецької правди. Значними кроками пішла вперед українська критика і українське наукове літературознавство. З'явився цілий ряд вдумливих літературно-критичних розвідок і монографій про сучасних поетів, прозаїків і драматургів. Ціла велика наукова література появилася в галузі шевченкознавства і франкознавства. Стиль і рівень цим дослідам і публікаціям надавали і надають такі імена, як: О. Білецький, М. Возняк, С. Маслов, Степан Крижанівський, С. Шаховський, Є. Кирилюк, Леонід Новиченко, Є. Шабліовський, Ю. Івакін, О. Дей, Ю. Кобилецький, П. Колесник та ряд інших. Історико-літературні дослідження позначені виходом у світ великої двотомової «Історії української літератури» і третього скорегованого тому «Історії української радянської літератури», кількома підручниками для середніх шкіл, п'ятитомника «Українські письменники; Біо-бібліографічний словник» та інших корисних довідкових бібліографічних збірників. Історія української критики за довгі роки дочекалась розумного і солідного дослідження «Українська літературна критика 70-х років XIX ст.» М. Д. Бернштейна, «Зібрання праць у 5-ти томах» академіка О. Білецького, «Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина XIX ст.)» П. Волинського, «Становлення реалізму в українській літературі» Д. В. Чалого тощо. Очевидно, на працях цих де-не-де лежать ще залишки історико-літературних концепцій і оцінок доби Сталіна. Очевидно, на цих дослідженнях у більшій чи меншій мірі лежать зобов'язуючі «рішення партії з питань ідеології». Само собою, що «в основу їх» з більшим чи меншим талантом поставлено «ленінську теорію відображення», «партійність» і «вчення про дві національні культури». Але все це, порівняно до ширини і глибини досліджуваного і систематизовані фактичного матеріялу сучасними радянськими критиками і літературознавцями, має другорядне і периферійне значення. Якщо до цих праць радянських українських літературознавців додати, звичайно, скромний доробок українських дослідників і критиків поза межами України, що до певної міри вносять потрібні корективи в праці радянських літературознавців, то можемо ствердити, що українська критика і літературознавство вийшли на передову лінію сучасної думки. * * * Але справді нове пожвавлення, нове свіже слово, нову думку, форму, нові мистецькі відкриття принесло в літературу молоде покоління. Покоління, що вперше виступило творчо в добу ліквідації культу особи Сталіна і вже сьогодні ввійшло в історію під назвою «шестидесятники». У фарватері того покоління пішло все молоде, творче і талановите. В поезії — Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Віталій Коротич, Борис Олійник, Микола Сингаївський, Олесь Доріченко, Роберт Третьяков, а за ними ще молодші — Олексій Булига, Ігор Калинець, Борис Нечерда, Ірина Жиленко, Василь Голобородько, Ніна Гнатюк, Світлана Йовенко та багато інших. У прозі — Юрій Мушкетик, Євген Гуцало, Юрій Щербак, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук та інші. У літературознавстві та критиці новий і вищий етап позначил
Завантажити реферат