Сторінка
1

З історії села Тисів

Поміж високих гір, у вузькій долині, на берегах швидко­плинної гірської річки Сукіль розкинулось мальовниче село Тисів. Як і кожне давнє село, воно овіяне таємничими леген­дами. Ніхто не може сказати достеменно, коли воно було засно­ване і звідки походить його назва. Хоча перша письмова згадка про Тисів датується 1464 роком, але люди тут жили набагато раніше.

Старожили кажуть, що перші поселенці появилися тут в часи монголо-татарської навали. Коли орди Батия вступили на землі могутнього тоді Галицько-Волинського князівства і по­воювали Галич та інші міста, багато людей, щоб не потрапити у полон, втікали у дрімучі ліси. Оскільки ординці виросли на безкраїх степових просторах, то гори й ліси, де не могла пройти їхня швидка кіннота, наганяли на них страх і ставали надійним захистом для втікачів. Саме в той страшний час, як каже одна з легенд, прибилася у долину річки Сукіль, по берегах якого ріс тисовий ліс, сім'я якогось Яна: чи то поляка, чи то чеха, чи словака. Згодом сюди забрело ще кілька сімей-втікачів. Так появився хутірець, який в честь того Яна і назвали Янковом. Так почалося народження села Тисова.

З плином років у Янкові населення і сімей все більшало і більшало. Так виник новий хутірець Янківець, а там і Церківний.

Коли помер останній Галицько-Волинський князь Юрій-Болеслав, за галицькі землі ведуть боротьбу Польща й Угорщина. Аз 1387 року Галичина переходить у власність Польщі. Поль­ські поміщики захоплюють селянські землі, запроваджують поступово кріпосництво. Це викликало невдоволення у селян, багато із них з рівнинних, придатних для землеробства територій, утікали в гірську місцевість, де кріпосництва ще не існувало. Крім того, наприкінці XV — початку XVI ст. галицькі землі зазнавали спустошливих набігів кримських татар і турків. Вони знищували міста й села, а населення забирали у неволю. Тому чимало людей із цих небезпечних територій, рятуючись від ординців, покидали рідні місця й утікали в гори. Всі ці переселенці осідали в присілках: хто в Янкові або в Янківці, хто в Церківному, а хто на нових придатних для життя місцях. Так поряд з цими присілками вздовж річки Сукіль на зарінках виникають нові присілки, як Демня, Долішній і Горішній кінці. А оскільки всі ці присілки ховалися серед тисових лісів по обидва береги річки Сукіль, то й утворили село Тисів. Найдавніша письмова згадка про Тисів датована 1464 роком.

Тис — дерево для мешканців села служив матеріалом, з якого будували оселі, виробляли меблі, знаряддя праці тощо. Протягом століть це цінне дерево було вирубане і сьогодні його уже не зустрінеш. Тільки в Бубнищі, біля скель Довбуша, можна побачити, як останні реліквії тих часів, два тиси.

Крім тисових лісів, околиці села були багаті на соляну ропу та болотяну руду. В примітивних демнях-домнах (звідси назва присілку Демня) з болотяної руди наші предки ще з незапам'ят­них часів добували залізо, з якого виготовляли знаряддя праці й господарські речі. Рудний мазут також використовували для змазки возів, взуття, освітлення жител тощо. Тодішніх металур­гів називали "демнянами". Ця назва побутує в Тисові і дотепер.

Частина жителів села займалася соляними промислами. Із численних соляних джерел черпали дерев'яними коновками сирівець, наливали у бочки й розвозили на продаж до ближніх міст і сіл. Таких людей називали "коломиями" — від головного центру соляного промислу в Галичині — міста Коломиї. Звідси пішло прізвище Коломийові, Коломийчишині, нащадки яких і донині живуть в селі. Якщо везли дальше, то з соляної ропи варили сіль. Таких людей називали "зваричами", що й дало назву прізвищу Зварич, нащадки яких і нині проживають в селі. Соляні промисли в Тисові існували до 1791 року.

Окрім випалювання заліза та солеваріння, поширеними ремеслами було теслярство, токарство, гончарство й ткацтво. Майстри-умільці з тиса та інших цінних порід дерева будували хати, робили меблі, побутові речі. Наявність придатної до гончарства глини давало змогу виготовляти посуд. А розведення овець та худоби сприяли розвитку кожухарства, ткацтва, шевської справи. Очевидно, від цих ремесел і пішли прізвища як Гончар, Ткач, Капчук (гаманець) тощо.

Всі ці промисли й жвава торгівля сприяли швидкому роз­витку села й росту населення. Одночасно посилювалась і пан­щина, оскільки польська шляхта прибирала до своїх рук все більше селянської землі, а селянам урізала їх вольності. З історичних джерел відомо, що у 1515 році село перейшло у власність шляхтича Ходоровського, який володів у селі 30-ма ланами поля (1лан = 30 десятин. 1 десятина = 2400 кв. сажнів. 1 сажень = 2,13 м. 1 лан 153360 м2) і мав 2 млини. Пан побудував собі багаті й пишні по тих часах маєтки, звідки й пішла назва нового присілку Дворище.

Однак швидкий розвиток села був припинений майже на два століття через татаро-турецькі набіги, які мали місце вздовж XV-XVII ст. Так званий "Волоський" торговельний шлях, який ішов від Галича вниз по течії Дністра аж до Чорного моря, кримські татари вважали золотим. Від Снятина цей тракт пролягав через Коломию, Тлумач, Тисменицю, Єзупіль (Чешибіси), і до Галича. У Галичі тракт розходився у двох напрямках: один на Бурштин, Рогатин, Бібрку до Львова; другий - на Калуш, Долину, Стрий, Дрогобич, Самбір і далі в Угорщину й Трансільванію. Тому не дивно, що на цьому торговельному шляху названі вище міста відігравали значну роль у торгівлі, були досить чисельні і багаті. Саме тому так полюбили цей шлях орди кримських татар, які, користуючись слабкістю Польщі і Великого Литовського князівства, починаючи з кінця XV ст. починають свої набіги на українські землі. Особливо страхітливими для Тисова були набіги 1498,1520, 1580, 1621, 1675 років, коли село було повністю знищене і відбудувалось заново.

В час національно-визвольної війни 1648-1654 pp., коли загони козаків у 1648 та 1655 роках підходили до Львова, населення Тисова разом з селянами Надієва, Рахині, Тростянця та Ракова теж брали участь в антипольських повстаннях.

Нові випробування на долю галичан прийшли у 1672-1676 pp., коли внаслідок турецько-польської війни Польща зазнала поразки і втратила контроль над значною частиною українських земель. Це давало можливість васалу турецького султана кримського хану ще більше плюндрувати галицькі землі своїми набігами. Особливо страхітливим був похід кримського хана Кази-Гірея в 1699 року, коли він дійшов аж до Стрия, залишаючи за собою спалені міста й села, а тисячі людей й худоби забрав із собою у Крим. Ще кілька разів у 1701,1712, 1721,1738, 1742 pp. татари доходили до Стрия і знищували це місто, після чого воно перетворилося в провінційне містечко.