Сторінка
4
Наприкінці червня до села прибув невеликий угорський військовий підрозділ, який простояв тут майже всю війну. Вище німецьке начальство тільки зрідка навідувалось в село з метою контролю за здачею продуктового контингенту — сіна, зерна, м'яса, молока, шкіри, сільськогосподарських продуктів. За це тисівчани отримували мізерні гроші у вигляді польських злотих або так звані "пунти"— талони на придбання маргарину, масла, горілки, повидла, мила та інших необхідних товарів. 1941 рік був особливо важким для тисівчан, оскільки раптова повінь та продподаток залишили їх фактично без продуктів. Це змушувало немало тисівчан, ризикуючи власним життя, нелегально пробиратися на Поділля для обміну на продукти харчування. В кінці 1942 року 5 хлопців з села добровільно пішли на Волинь — там створилась УПА. Серед них Федорович Василь, Роздольський Василь, які були у загоні "Сіроманці".
Чимало тисівчан, особливо молодих і здорових хлопців, починаючи з 1943 року були залунені до добровільно-примусової праці на благо третього рейху у так званій добровільній службі (баудінсті) "Службі батьківщині" і в далекій Німеччині. Одним із них був Костів Василь, якому довелося працювати у Святославському кар'єрі біля Сколе. Як згадує д. Василь, "робота була дуже важка і виснажлива, а оплата мізерна". За цілий тиждень, якщо не пропустив жодного дня, давали десять золотих і пачку найгіршого сорту махоркових цигарок. А коли пропустив хоч один день, то не давали нічого.
"Спочатку ми мали працювати вісім місяців, але начальство продовжило цей термін без нашої згоди на цілий рік, — продовжив спогади д. Костів. —
Харчували погано. На день давали триста грам хліба, рано і ввечері чорну каву без цукру, а в обід кохлю якоїсь зупи. Про ту важку працю в цьому баудінсті наші хлопці співали :
А в баудінсті добре жити:
Дають їсти, дають пити.
Хліб та каву зафасуєм
Тай на гохшіф помандруєм.
В баудінсті добра зупа:
Літра води, їдна крупа,
А як робим дефіляду,
То фасуєм мармуляду.
Ми не орем, ані косим,
Лиш на плечах цемент носим.
Двісті міхів на одного
На баудінста молодого.
Форбайтери в нас німаки,
Люблять масло і присмаки,
А хто хоче урльоп мати,
Мусить йому масло дати.
А ми масло не даємо,
То й урльопу не маємо .
Наглядачі (форбайтери) були німці і дуже часто, за найменшу провину били. А хто мав більшу провину то кидали до маленької камери, де можна було тільки присісти. В такій камері я теж сидів три дні.
Знущалися і в інший спосіб. В казармі, де ми жили, було холодно, але наглядачі заставляли нас спати тільки в трусах. Хто не хотів — били. Давали по двадцять п'ять буків. А хто пропустив на цих "добровільних" роботах того брали до штрафного табору у Святославі. Тут, крім важкої денної праці, штрафники зазнавали нелюдських знущань із боку наглядачів, які вночі заставляли скакати по-жаб'ячому: братися руками за вуха і скакати навприсідки, скільки їм заманеться. Хто падав, того били. Через місяць перебування у тому штрафному таборі людина виходила тільки шкіра і кості. Я тоді пробідував у тому баудінсті чимало ."
Війна не тільки розкидала тисівчан між двома ворогуючими таборами (одні змушені були захищати радянську владу в лавах червоної армії, а інші — з осені 1941 року вступили в підпілля ОУН, чи в УПА з жовтня 1942 року), але й випробовувала їх на людяність і стійкість.
Серед воїнів УПА волинського періоду сучасники згадують Федоровича Василя (Дякового), Дуба Миколу (Гнатового) і Андріїва Федора (Порткачика). Вони таємно покинули село і пішли на далеку Волинь.
В околицях Тисова діяла сотня "Бея" і сотня "Довбуша" з куреня "Різуна", а на г. Костикова (між Тисовом і Царківною) діяла школа-табір вишколу молоді. У підпільних документах Тисів іменувався як "Татарів". Село дало національно-визвольному рухові 69 членів ОУН; з них при облавах загинуло
2, померло в репресіях 14, в чужині померло 5, живуть в Росії 2; померли вдома після повернення з ГУЛАГу 14, зараз лишилося живими 12. В сотнях "Довбуша" та "Бея" було 77 воїнів; з них в боях загинуло 44, в чужині загинуло 9, вбито 8, померли вдома після повернення з ГУЛАГу 11, живуть вдома 3, а в чужині 3. (Ці дані зібрані і впорядковані колишнім воїном сотні "Довбуша" Пилипівим І.М., який помер 7.10.1996 року).
Як підрахував д.Пилипів, за роки війни примусово було вивезено із села в Німеччину 63 чоловіки, а в 40-50 роки вивезено до Росії, Казахстану 62 чоловіки; піддано репресіям ГУЛАГу 73 чол.; загинули при більшовицьких облавах 21 чоловік, розірвані мінами 8 чоловік, пропали безвісті 4 чоловіки. Серед жителів села були і євреї, з них 15 чоловік були розстріляні німцями в Болехівському гетто. З 73 солдатів червоної армії живими залишилось 21 чоловік, 16 чоловік померли на схилі літ в Тисові, а решта загинули в боях за Болехів, Мінськ і Прагу.
Слід згадати добрим словом Павелик Кристіну Людвиківну, яка була дружиною голови сільради Павелика Дмитра, який помер в 1941 році. Німкеня за походженням, вона працювала перекладачкою у німців, але не видала їм ні одного односельчанина. Коли німці залишили село під наступом червоної армії, вона відмовилася виїхати в Німеччину, бажаючи померти там, де похований її чоловік.
Наприкінці липня 1941 року передові частини радянських військ увійшли у село, але контрнаступ німецьких та угорських військ змусив їх відійти з села.
Ще протягом тижня фронт стояв біля Тисова, але новий наступ радянських військ змусив німецько-угорські війська залишити Тисів і відійти в напрямку до Козаківки. Таким чином у Тисові знову була відновлена радянська влада. Головою сільради був призначений Павелик Василь. Відроджувалось життя. Наприкінці вересня запрацювала школа, почали функціонувати інші державні установи.
У квітні 1949 року село спіткало стихійне лихо. Загорілася хата Дуба Івана, а оскільки стояла суха погода і дув сильний вітер, то це призвело до того, що у Горішньому кінці за кілька хвилин згоріли 18 хат.
У 1951 році у Тисові був організований колгосп, першим головою якого став Максимчин A.B.
На початку 60-х років в селі запрацювала колгоспна електростанція, збудована на річці Сукіль. Першими працівниками електростанції були Яцинин М., Хальпінський Ф., Пилипів І.
Завантажити реферат