Сторінка
3
Юридичні гарантії являють собою сукупність юридичних засобів і умов, що забезпечують реалізацію формально закріплених демократичних принципів, ідей, прав і свобод громадян. З одного боку не слід перебільшувати їх роль та значення, тим самим висуваючи їх на перше місце серед гарантій. Тим не менш їх не можна розглядати як щось вторинне. Юридичні гарантії досить різноманітні, і вони містяться як в конституційних актах, так і в підзаконних актах.
3. Основні сучасні теорії демократії та їх установки
Існуючі відмінності в інтерпретації демократії і механізмах її реалізації наочно ілюструють різноманітні теорії демократії. Тому для більш глибокого осмислення сутності й особливостей сучасної демократії розглянемо її теоретичні моделі і концепції, найбільш розповсюджені в сучасній правовій науці. Аналіз теорій демократії припускає визначення критеріїв їхнього розходження і порівняння. Якщо виходити з традиційного розуміння демократії, то її основним критерієм буде питання "Хто править". Відповідно до цього критерію всі існуючі концепції демократії можна розділити на дві теоретичні моделі: колективістські (ідентитарні) і представницькі (репрезентативні).
Теорію колективістської демократії і її основних принципів найбільш послідовно розробив Ж.Ж.Руссо. Як уже відзначалося, Руссо визнавав у якості справжньої тільки безпосередню (пряму) демократію. Його теорія виходить з ідеї суверенітету народу. Під народом розуміється добровільне об'єднання людей у "єдине ціле". Народний суверенітет, відповідно до вчення Руссо, – це здійснення загальної волі. Загальна воля не є "лише сума виявлень воль приватних осіб", що відображає приватні інтереси громадян (воля усіх). Суверенітет народу припускає, що приватні інтереси повинні поступитися місцем інтересам усього суспільства (загальна воля). Звідси Руссо робить найважливіший висновок про невідчужуваність суверенітету. "Я стверджую, – пише Руссо, – що суверенітет, що є тільки здійсненням загальної волі, не може ніколи відчужуватися і що суверен, що є ніщо інше як колективна істота, може бути представлений тільки самим собою"[5]. Принцип невідчуженості суверенітету приводить Руссо до заперечення представницької форми демократичного правління. Суверенітет народу полягає в єдиній, загальній волі, що не може бути представлена. Народ як колективне співтовариство громадян може бути представлений тільки самим собою, а не обраними представниками. Його загальна воля виражається безпосередньо на зборах. Вона визначає закони і діяльність уряду, функції якого зводяться лише до виконання і чисто технічного обслуговування рішень народу.
Колективістська теорія демократії Руссо виходила з абстрактного розуміння загального блага, що розглядалося як досягнення найбільшого щастя. Тому відповідно до вчення Руссо виходило, що можна насильно ощасливити людей. При цьому однак не враховувалося, що в кожної людини мається своє уявлення про щастя і про те, як його можна домогтися. Спроби ж у реальному житті прийти до єдиного для всіх розуміння щастя, сформулювати єдину волю для її досягнення неминуче оберталися встановленням деспотичного правління, перейнятого "турботою" про загальне благо. Це ми вже "проходили".
Основні принципи колективної теорії демократії Руссо одержали надалі розвиток у соціалістичній (марксистсько-ленінській) концепції демократії. Ця концепція демократії розвивалася в контексті загального вчення про соціалізм і комунізм. Тому в порівнянні з теорією Руссо концепція соціалістичної демократії заперечувала приватну власність (Руссо був прихильником майнової рівності людей, але при збереженні дрібної приватної власності). Тому соціалістична концепція демократії носить цілком колективістський характер при відсутності всякої автономії особистості. При цьому теорія соціалістичної демократії передбачала сполучення принципів прямої і формально-представницької демократії (обрання депутатів як делегатів для передачі загальної волі через накази виборців, особлива роль керівного авангарду – комуністичної партії, покликаного акумулювати і передбачати волю народу).
Модель демократії Руссо в політичній практиці ніколи не була цілком реалізована. Спроби її здійснення неминуче приводили до придушення свободи особи, масового терору. Виявилося, що влада народу і навіть більшості не може бути реальною без гарантованої індивідуальної свободи й інших основних прав людини. Тому в сучасній політичній науці найбільше поширення одержали різні репрезентативні (представницькі) концепції демократії, що, незважаючи на їхні розходження, на противагу колективістським концепціям можна охарактеризувати як конкурентні.
Конкурентна модель демократії виходить з визнання розходження інтересів у суспільстві і боротьби цих інтересів, що відбувається у відкритому суперництві різних політичних сил. Ідеал конкурентної демократії – це вільне суперництво політичних сил. Концепції конкурентної моделі демократії передбачають наявність органів представницької влади, що мають право самостійно формувати волю народу, а в разі потреби діяти всупереч їй під свою відповідальність. Ці концепції виходять з розуміння демократії як компетентного і відповідального перед народом правління; основою вироблення загальної волі інститутами представницької демократії є принцип більшості. Однак при цьому не повинна правити "диктатура" більшості, що порушує демократичні правила гри і зачіпає невід'ємні права людини. Тому концепції репрезентативної демократії передбачають механізми захисту меншості від можливості встановлення тиранії більшості. Відносини між представниками народу і самим народом будуються на основі контролю (переважно електорального), довіри і визначаються конституцією. Репрезентативна модель демократії, таким чином, є по своїй суті не стільки владою народу, скільки владою для народу і за згодою народу.
Завантажити реферат