Сторінка
1

Економічна інтеграція та глобалізація у світовій економічній думці

План реферату

сторінка

Вступ 3

1. Основні підходи до вивчення глобалізації 3

2. Тенденції розвитку людства, визначені Питиримом Сорокіним 7

3. Погляди Мануеля Кастельса на інформаційне суспільство 11

4. Погляд на конфлікт цивілізацій, спрогнозований С.Хантінгтоном 13

Додатки 15

Перелік використаних джерел 15

Вступ

Метою цього реферату не було дати визначення таким процесам сучасного життя, як економічна інтеграція та глобалізація. Тут навіть не розглядається детальна їхня сутність і можливі наслідки для людства. Цей реферат - спроба ознайомитися із доробками вчених, котрі займалися питаннями світового розвитку. Деякі з них не використовують термінів глобалізація чи економічна інтеграція, але вони описують передумови зародження і розвитку цих процесів.

Основні підходи до вивчення глобалізації

Використано матеріали джерел 1, 3

Для того, щоб визначити місце глобалізації в еволюції соціально-

економічної думки, звернемося до чотирьох основних періодів другої половини ХХ століття, які визначили чотири основні підходи до досліджуваної проблеми.

Перший - модернізаційний - підхід домінував на Заході у 50 - 60-их роках. Він базувався на солідному ідейному багажі, накопичення якого почалося ще в епоху Просвітництва. Активними прихильниками модернізаційного підходу були Т.Парсонс, А.Нікельс, У.Ростоу, К.Кер, Л.Лернер, Д.Аптер, С.Айзенштадт. Вони розділяли декілька базових цінностей: світ являє собою єдину систему, спрямовану у єдине майбутнє. Серед когорти держав у процесі глобалізації ці учені виділили два типи - традиційні, у котрих переважають традиційні цінності, і модернізовані, тобто держави, що відійшли від традицій у бік модерністської уніфікації (у ті роки - лише Захід). Модернізованими вважалися ті соціальні організації та культурні установи, які виробив саме Захід і які характеризувалися індивідуалізмом, прихильністю до демократії, капіталізму, секуляризацією релігійних традицій, прихильністю до науки. Остання не знає кордонів і космополітизує еліти усіх країн, створюючи планетарну свідомість, спільні соціальні і моральні цінності та "спільну мову".

Модерністи вважали, що кожна держава (навіть нещодавно утворена) має достатній потенціал для стрибка у модерністське майбутнє, для впевненого підключення до світової економіки, для введення у свою соціальну практику найбільш передової демократії, для створення царства закону і загальної творчої революції, що залишає традиційність музеям, а релігійні переконання - церковним установам.

Теоретики модерністської школи не вважали незахідні суспільства безнадійно відсталими. Молоді держави подавалися ними як внутрішньо цілісні, гомогенні, самодостатні. А у західного світу вони не знаходили ніяких унікальних особливостей. Національні особливості вважалися менш важливими, ніж те, що внутрішньо об’єднує держави із Заходом.

Головна слабина модернізму полягала у визначенні мотивацій дій окремих суспільств. Модерністи заходили у глухий кут, коли намагалися пояснити внутрішні суперечності світу, загіпнотизованого прикладом Заходу і натиском його цінностей.

Але у процесі накопичення невдач розвитку не приєднаного до Заходу світу по переконаності у цілющому ефекті поступових модернізаційних зусиль було завдано серйозного удару. Лінійна "прогресивна модернізація" виявилася нездійсненною. Країни Азії, Африки, Латинської Америки так і не змогли прокласти шлях до прогресу. Модернізм як теорія пояснення теперішнього і майбутнього, як інтерпретація модернізації в середині і другій половині 1960-х років поступився ідеям більш молодого покоління західних інтелектуалів. Вперше за багато століть ідеологами, інтерпретаторами глобального матеріального розвитку був зроблений висновок про недостатність західних рецептів для більшості країн світу. Нові критики модернізації, як сліпого наслідування західних схем, визначили ідеологію як "культурну систему", як сукупність модернізаційних ідей, застосовних тільки до окремої культури та окремого досвіду групи країн. Було зроблено висновки, що не можна усі модернізаційні ідеї черпати із західного джерела, що потрібно враховувати різноманітність світу і наявність незахідних способів розв’язання проблем матеріального розвитку. Суттєвим було те, що на самому Заході підпали під сумнів можливості світової модернізації, якщо будуть ігноруватися факти специфічного історичного розвитку, настанови релігії, культурна своєрідність, особливості менталітету. Вперше категорії культури і соціальної структури розглядалися не як деякий додаток до індустріалізації і демократизації у західному розумінні, а як базові особливості розвитку окремих регіонів, оригінальних цівілізацій.

Нову групу інтерпретаторів - противників модернізму - не задовольняло зведення світового розвитку до простого протистояння традиціоналізму та модернізму. Прихильники нової - антимодерністської - теорії звернули увагу перш за все на особливості розвитку незахідних регіонів, де логіка західного підключення до процесу розвитку розбивалася об незахідний менталітет місцевого населення, об інші уявлення, об відмінні від західних цінності. Модерністський постулат "всесвітньої єдності" поступився новим думкам, що базувалися на більш складному розгляді світового розвитку. Перш за все, було висунуто тезу про необхідність відділити лідерів індустріального розвитку від нових учасників прогресу, котрі шукають свій оптимальний шлях розвитку, часто відмінний від західного модернізму, а інколи зовсім йому протилежний. Н.Смелзер, Дж. Нетл, Р.Робертсон, Дж.Гуефілд, А.Голдторп саме із позицій необхідності врахування місцевих особливостей почали розглядати шляхи виходу бідного світу на орбіту розвитку і зближення із групою найбільш розвинутих країн Заходу. Вони запропонували нове трактування проблеми, згідно з якою світова історія у цілому є не еволюцією, а сукупністю жорстоких катаклізмів, де незахідні регіони не плавно входять у динамічний ареал Заходу, а рвуться у майбутнє крізь трагедії воєн і революцій.