Сторінка
3

Економічна безпека: макроекономічний аспект

Введення категорії “ресурсу економічної безпеки” дозволяє сформулювати основний принцип її забезпечення: рівновага економічної системи досягається за умови відповід­ності потреби в ресурсах економічної безпеки їх наявності.

Рис. 1. Графік потреби і наявності ресурсів економічної безпеки

На основі викладеного можна зробити висновок, що економічна безпека – це стан еконо­мічної системи, що не забезпечується автоматично, а може бути досягнутий внаслідок розробки і реалізації певної моделі економічної політики відповідно до умов конкретно-історичного етапу розвитку.

Економічна політика об’єднує об’єкт та інституції державного регулювання в систему забезпечення макроекономічної безпеки.

Рис. 2. Модель системи забезпечення економічної безпеки

Світовий досвід формування соціального ринкового господарства в окремих країнах у другій половині ХХ століття свідчить про можливість ефективного співіснування прямих і непрямих регуляторів. Визнання необхідності обмеження стихії ринку проявляється як при макроекономічному плануванні (Франція, Японія), так і при використанні комплексу планових важелів: визначення цілей розвитку, розробка цільових програм і бюджетів (США). Координацію економічної і фінансової політики на наднаціональному рівні здійснює Європейський Союз.

З огляду на реальні процеси модифікації ринкових економік розвинених країн вже не здається дивним визнання одним із творців японського дива хибності тверджень про пере­ваги ринкової економіки над централізованою або доцільності поєднання ринкового механізму з державним плануванням і регулюванням.

Спроба формування соціального ринкового господарства на базі перехідної економіки заперечує, як визначальні, цілі, що характерні або (і лише) ринку, або (і лише) плановому суспільству, тобто або вибір, або споживання заради розвитку. За мету ринкового суспіль­ства пізнього типу може бути обрано вибір, але за межами чітко встановленого рівня до­с­тат­нього споживання гарантованого перманентним доходом держави. Величина доходу повинна визначатися кількістю населення і мінімальним прожитковим рівнем (з розрахунку на рік) і, в свою чергу, визначає мінімально необхідний розмір державного сектора, якісні параметри якого обумовлені стратегічно важливим виробництвом.

Арсенал засобів і методів держави у ринковому просторі досить обмежений. Якщо пряме директивне втручання в економіку не практикується, залишається використовувати інструментарій фіскальної і кредитно-грошової політики.

Вибір регулятивного набору здійснюється інституціональними структурами, які відпо­відно є концептуальними позиціями щодо дієвості та ефективності фіскальних і монетар­них методів, а також їх комбінацій.

Широке застосування методів фіскальної політики відбувалося у другій половині ХХ століття. За кейнсіанським рецептом держава стимулює сукупний попит, збільшуючи витрати і (або) знижуючи податки в періоди погіршення економічної кон’юнктури і стри­мує сукупний попит у періоди піднесення економіки, що пом’якшує коливання еконо­міч­ного циклу.

Особливе місце серед інших форм державного регулювання економіки відводиться подат­ковій політиці не лише в країнах, що функціонують на ринкових засадах і є соціально-орієнтованими, а й у нових ринкових країнах, що випробовують якість усталених подат­кових систем на національному ґрунті.

Фіскальна функція податків спрямована на формування дохідної частини державного бюджету і забезпечує зростання сукупного попиту через доходи кінцевого споживання і державні закупки товарів і послуг.

Обґрунтування переваг фіскальної політики з позицій забезпечення економічної безпе­ки України потребує відповіді на питання щодо:

– ролі держбюджету у перерозподілі національного доходу;

– оптимізації податкового навантаження на економічних суб’єктів;

– впливу оподаткування на економічну кон’юнктуру;

– збалансованості бюджету.

Реалізація, насамперед, фіскальної функції дозволяє отримати короткостроковий позитивний ефект, у той час як орієнтація на довгострокові цілі економічного зростання базується на перевагах саме регулюючої функції оподаткування.

Десятилітній період становлення оподаткування в Україні виявив неефективність засто­сування в перехідних умовах податкової системи європейського зразка, недоціль­ність подолання бюджетної розбалансованості без урахування джерел скорочення бюджетного дефіциту, необхідність урахування взаємозв’язків окремих елементів системи оподаткування як умови прийняття рішень, адекватних уявленням про їх наслідки.

З альтернативної позиції монетарних переваг заходи фіскальної політики оцінюються не лише як безрезультативні, але й шкідливі для економіки, оскільки зростання дефіциту супроводжується неефективністю державних витрат і не сприяє стабілізації економіки. Переваги надаються грошово-кредитній політиці: регулювання грошової маси, обліко­вої ставки, норм обов’язкового резервування, ринку державних цінних паперів.

Відмовившись від прямого директивного управління грошовим обігом методами касо­вого планування, НБУ протягом 1992–2001 р. широко використовував комплекс засо­бів грошово-кредитного регулювання.

Для НБУ характерним є досить часте і рішуче використання обов’язкового резервуван­ня, оскільки для застосування інших більш м’яких інструментів недостатньо передумов.

З 1 серпня 1993 року розміри обов’язкових резервів встановлювалися Національ­ним банком у вигляді відсотка від суми залучених коштів залежно від джерела формуван­ня. За затвердженим 1 березня 1994 року порядком формування обов’язкових резервів для всіх видів зобов’язань була встановлена однакова норма резервування у розмірі 15 %. Протягом 1992–2001 років норматив обов’язкового резервування коштів комерційних банків у НБУ змінювався у межах 13–17 % (винятком є 1993 рік, коли показник досягнув значення 25 %).

В Україні залишаються резерви використання НБУ облікової політики внаслідок як обмеженості його кредитних ресурсів, так і недостатності розвитку вексельного обігу. Тому рефінансування комерційних банків здійснюється переважно через аукціонні торги, навіть у порядку прямого цільового кредитування, а не через переоблік векселів чи лом­бардне кредитування. У цих умовах НБУ здійснює регулювання ставки облікового процента не стільки для досягнення цілей грошово-кредитної політики, скільки для приве­дення її у відповідність з динамікою інфляції.