Сторінка
1

Методи державного регулювання промислового розвитку регіону

Сучасні проблеми формування ефективної регіональної економічної політики пов’я­зані, насамперед, із зростанням розриву в рівнях економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць України та нераціональною структурою господарства, яка не відповідає ресурсному потенціалу територій і слабо пристосовується до потреб ринку, що постійно змінюються. Вирішальним чинником формування “сильної” регіональної економіки є розв’язання проблем, пов’язаних із розвитком промисловості, ефективне управ­ління яким впливає на соціально-економічні процеси в регіоні й державі, відтворю­вальну структуру та регіональні пропорції.

Сьогодні в усіх країнах світу ринковий механізм господарювання доповнюється інструментами державного регулювання. Їх співвідношення залежить від історичних особливостей, частки державного сектора, макроекономічних цілей. Управління склад­ними соціально-економічними процесами, яке здійснюється насамперед за допомогою економічних і правових важелів, вимагає опрацювання механізму регулювання, здатного активно впливати на розвиток вітчизняної промисловості. Ступінь ефективності вирішен­ня будь-якої проблеми найбільше залежить від визначення комплексу методів та засобів, застосування яких дозволяє досягти необхідного кінцевого результату. Тобто з-поміж багато­варіантних модельних розрахунків потрібно обирати лише ті, які гарантують най­вищий кінцевий результат при мінімізації витрат на його досягнення [1, 8]. Адміністра­тивні ме­то­ди можуть застосовуватися у таких сферах, які не охоплюються ринком, але зале­жать від нього, або, коли економічні методи не дають необхідного результату. Еконо­мічні і правові методи регулювання використовуються з метою створення сприятливих умов для розвитку господарських одиниць усіх форм власності, забезпечення інфра­структури підтримки підприємництва, стимулювання організації та ефективного функціо­нування ринкової ділової активності, створення умов мотивації виробництва і недопу­щення його спаду, зміцнення фінансово-кредитної системи, стимулювання науково-технічного прог­ресу, інвестицій, структурної перебудови тощо [2, с. 97–98].

На регіональному рівні формування комплексу методів та засобів державного регу­лю­вання промисловості базується на необхідності забезпечення ефективності територі­альної організації промисловості України в межах проведення нової промислової політики, основні положення якої визначені Концепцією державної промислової політики [3] та Державною програмою розвитку промисловості на 2003 – 2011 роки [4].

Нова промислова політика охоплює такі важливі аспекти, як управлінський, струк­турний, інституційний, науково-технологічний та технічний, інноваційно-інвестиційний, торговий, фінансово-кредитний, соціальний, зовнішньоекономічний, екологічний [5, с. 19].

Дискусії щодо вирішення проблем промислового розвитку базуються на різних теоре­тич­них підходах до промислової політики, що характеризують ступінь втручання держави в економічні процеси та визначають можливість альтернативних шляхів досяг­нення поставленої мети.

Так, Л. Столерю доцільність проведення активної промислової політики обґрунтовує необхідністю підвищення конкурентоспроможності економіки шляхом застосування бюджетно-кредитних, фінансових, податкових, правових методів державного регулю­вання та зазначає, що подібні результати можна досягти і без прямого втручання держави, але суть проблеми в тому, щоб створити сприятливі умови для промислових підприємств терміново [6, с. 426–429]. Джефрі Сакс вважає, що промислова політика України повинна здійснюватися через ліквідацію монополій шляхом лібералізації зовнішньої торгівлі, оскільки вільна торгівля сприяє створенню конкуренції на внутрішньому ринку та пропо­нує удосконалення антимонопольних законів, що гарантують новим підприємствам безпе­решкодний вихід на вже освоєні ринки [7]. На думку російських економістів, політика довгострокового регулювання промисловості реалізовується в декількох напрямах: зниження собівартості за рахунок зменшення постійних витрат і повної загрузки вироб­ничих потужностей та підвищення державного попиту на продукцію галузей, розвиток яких викличе міжгалузевий мультиплікативний ефект [8, с. 21]. Л. Яковенко визначає нап­рями державного регулювання промисловості на різних стадіях розвитку конкурент­ного середовища через здійснення амортизаційної і податкової політики; регулювання інвес­тицій; підтримку інновацій та конкурентоспроможності непрямими методами [9, с. 157].

Незважаючи на різні підходи до визначення регулюючих інструментів промисловості, всі вони спрямовані на досягнення конкурентоспроможності вітчизняного промислового виробництва. Регулюючі дії спрямовуються на стримування та недопущення негативних явищ, викликаних порушенням стабільності виробництва, нерівномірністю розвитку регіонів, захист споживачів та охорону навколишнього середовища. Відповідні методи та інструменти регулювання застосовуються залежно від конкретних умов, їх сутність визначається виробничими відносинами, тим, наскільки вони відповідають характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

Аналіз розвитку економічних процесів у промисловості Київської області дає підстави вважати, що протягом 2000 – 2003 років відбувся перехід до позитивної динаміки вироб­ництва промислової продукції. За темпами зростання промислового виробництва область займає лідируючі позиції в Україні. У 2003 році обсяги промислового виробництва Київської області зросли на 16,8 %, з випереджаючим зростанням промисловості целю­лозно-паперової та поліграфічної промисловості (29,4 %), машинобудування (27,5 %), виробництва будівельних матеріалів та скловиробів (25,1 %), харчової промисловості (23,6 %).

Зростання обсягів виробництва досягнуто значною мірою за рахунок росту показника продуктивності праці. У 2003 році ріст продуктивності праці у промисловості склав 117,9 %. У галузевому розрізі найбільші темпи приросту спостерігаються у хімічній промисловості (58,5 %), машинобудуванні (30,8 %) та легкій промисловості (27 %).

Проте, незважаючи на швидкий ріст продуктивності праці у 2003 році, значний розрив у обсягах виробництва на одного працюючого в промисловості між Україною та індустрі­ально розвиненими країнами диктує необхідність зростання продуктивності праці приско­реними темпами. Так, у США підвищення продуктивності праці забезпечує 2/3 приросту реального випуску продукції [10, с. 400]. Причому випереджаючими темпами цей показ­ник повинен зростати в інвестиційних галузях, оскільки це справить позитивний вплив на су­між­ні галузі промисловості та зростання частки наукоємних галузей у промисловій структурі.

Структурна перебудова промисловості Київської області передбачає прискорення розвитку легкої промисловості та машинобудування із збереженням темпів зростання галу­­зей спеціалізації та базується на кількісних параметрах розвитку окремих галузей промисловості. Сьогодні промисловість Київської області має п’ятигалузеву структуру. Це харчова промисловість (питома вага в загальному обсязі промислової продукції стано­вить 37,0 %), електроенергетика (19,1 %), хімічна та нафтохімічна (12,2 %), целюлозно-паперова промисловість (10,3 %) та виробництво будівельних матеріалів і скловиробів (8,1 %). У загальнодержавному промисловому виробництві частка промисловості регіону становить 2,8 %. Найбільша частка Київської області припадає на целюлозно-паперову та поліграфічну промисловість – 13,4 %, виробництво будматеріалів та скловиробів – 6,5 %, хімічну та нафтохімічну промисловість – 6,0 %.