Сторінка
11
Роблячи логічний підсумок стосовно вчення Орігена про Святу Трійцю необхідно зазначити, що молодший сучасник Тертуліана Орігена мав у своєму вченні як позитивні, так і негативні моменти.
Позитивним є твердження про те, що народження Сина – акт вічний, який відбувається постійно, а також формула “Три Особи і одна Трійця”.
До негативних положень можна віднести те, що згідно з Орігеном, тільки Отець є Бог у власному значенні (у грецькій з артиклем), а Син-ні (у грецькій без артикля). Молитися можна тільки Отцю, а Сину – лише як посереднику. Проте відмінності між “усією” та “іпостассю” (сутністю та особою) проведено в Орігена не зовсім ясно і точно. Це стало причиною того, що при розмірковуванні про взаємовідносини Осіб Святої Трійці між собою Оріген упав в однобічність, поставивши на перше місце Отця як Бога у власному розумінні, Сина нижче від Отця, а Духа нижче від Сина, так виник субординалізм, або співпідлеглість Осіб Святої Трійці за сутністю.
Основний напрям богословської думки, даний Орігеном, продовжував залишатися незмінним і у послідовників Орігена в олександрійському училищі – Феогності і Прерії, і та церковна коректура системи Орігена, яка була розпочата Петром, єпископом Олександрійським і Мефодієм Олімпійським, повинна була лише сприяти кінцевому торжеству теології Орігена в Східній церкві. Ніщо, таким чином, не провіщувало тих гострих суперечок, якими охарактеризувався початок IV століття. Але вчення Арія, яке виникло на самому початку цього століття, змінило поле християнського розуміння, відкинуло самі принципи, якими звикла керуватися богословська думка і після трьохвікової історії християнства знову підняла радикальне для богословів і віри питання: Хто Син Божий, - творіння чи Бог?
При всьому цьому, основним пунктом християнської релігії, - непохитна віра в те, що Логос Божий, адекватне одкровення Божества (Оріген і Афанасій) або Син Божий, друга іпостась Св. Трійці (у каппадокійців) в визначений момент історії людства зійшов на землю, зробився людиною, відкривши людям таємниці царства Божого, заснував Свою церкву на землі, постраждав за гріхи роду людського, переміг смерть і воскрес з мертвих, відкривши людям шлях до богоуподібнення і обожнення не лише душ, але і тіла, - цей пункт, який лежав в якості внутрішнього мотиву в основі всіх тринітарних рухів, становив виняткову особливість християнського віровчення, зовсім недоступну для розуміння навіть найосвіченіших і найкращих людей еллінізму. І при всій схожості між моральним вчення неоплатонізму і християнства, цей пункт вносив докорінні розбіжності в саму суть морального світосприйняття, замінюючи песимізм, який невільно спостерігається в неоплатонізмі, піднесеним і духовним оптимізмом. Самовдоволене, абстрактне “Єдине” Плотіна не мало ні в чому і ні в кому потреби, і якщо йому можливо приписати любов, то об’єктом цієї любові є тільки воно саме. Християнський Бог – є Богом любові, Який бажає все з’єднати в Собі в єдності любові, і вищим доказом цієї любові є Його одкровення в світі в Особі Христа і в звершеному ним спасінні. “Бог є Любов, - виголошує св. Іоан, - любов Божа відкрилася нам в тому, що Бог послав у світ Єдинородного Сина Свого, щоб ми отримали життя через Нього; в тому любов, що не ми полюбили Бога, а Він полюбив нас і послав Сина Свого для умилостивлення за гріхи наші (1 Іоан. IV.9).
Література
І. Джерела
1. Святе Письмо. – Українське Біблійне Товариство, 1992.
2. Свт. Григорий Чудотворець, еп. Неокесарийский. Творения. – Петроград, 1916.
3. Свт. Евсевий, еп. Кесарийский. Церковная История. – СПб., 1903.
4. Св. Ириней Лионский. Творения. – М., 1868.
5. Ориген «О началах», «Против Цельса». – Казань, 1912.
6. Ориген «О началах». – Самара, 1993.
7. Тертулиан. Творения. – СПб, 1847.
ІІ. Посібники
8. Алипий (Костальский-Бороздин) архим., Исайя (Белов) архим. Догматическое богословие: Курс лекций. – Свято-Троицкая Сергиева Лавра: Изд. Московской Патриархии, 2000.
9. Болотов В.В., проф. Лекции по истории древней Церкви. Т.4. – М.: Спасо-Преображенский Валаамский монастырь, 1994.
10. Болотов В.В., проф. Учение Оригена о Св. Троице. – СПб., 1879.
11. Вепрук В., прот. Догматичне богослів’я. – Чернівці: Рута, 2000.
12. Вепрук В., прот. Догматичне богослів’я. – Чернівці: Рута, 2002.
13. Воронов Л., прот. Догматическое богословие: Курс лекций. – М.: Хроника, 1994.
14. Деяния Вселенских Соборов. – Тз: ІХ Собор; ч.ІІ, V Собор. – Изд. 5-е. – СПб., Воскресение, 1996.
15. Дмитриевский. Александрийская школа. Очерк из истории духовного просвещения от І до начала V века по Р.Х. – Казань, 1884.
16. Догматическое богословие. – Ч.1-2. – Загорск: МДС., 1968 (Машинопись).
17. Дрозров И. Очерки по всеобщей церковной истории. Выпуск III: Христ. литература первых трех веков. – Иркутск, 1907.
18. Елонский. Учение Оригена о божестве Сына Божие, Духа Св. и об отношении их к Богу Отцу. – СПб., 1879.
19. Ігор (Ісіченко) архієп. Історія Християнської Церкви. – Харків: Акта, 2001.
20. Иустин (Попович). Догматика. – Ч.1. – Белград, 1980.
21. Лаба В. о. проф. д.р. Патрология. – Рим, 1974.
22. Лебедев. Сочинения Оригена против Цельса: опыт исследования по истории литературной борьбы с язычеством. – М., 1878.
23. Луїджі Падовезе. Вступ до патристичного богослів’я. – Львів: Свічадо, 2001.
24. Макарий (Булгаков), архиепископ Харьковский. Православное – догматическое Богословие. – СПб., 1868.
25. Малеванский. Догматическая система Оригена. – К., 1870.
26. Меендорф И. прот. Введение в святоотеческое богословие. – Вильнюс: Пре-принт, 1992.
27. Меендорф И. прот. Введение в святоотеческое богословие. – Нью-Йорк, 1992.
28. Минин П. Мистеческое богословие. – К., 1991.
29. Певницкий Б.Ф. Сотрудники Оригена. Труды Киевской Духовной Академии, 1883.
30. Поснов. История Христианской Церкви. – Брюссель: Жизнь с Богом, 1969.
31. Рассказовский С.П. Догматическое богословие (по прот. Н.Малиновскому). Ч.1. – Ленинград: тип. ВИР, 1991.
32. Скворцов. Философия Отцов и Учителей Церкви, Период апологетов. – К., 1898.
33. Спасский А., проф. История догматических движений в эпоху Вселенских соборов: Изд. 2-е. – Сергиев Посад: Новая книга, 1914.
34. Троицкий Н. Ориген как апологет. – Тула, 1908.
35. Удальцова З.В. Культура Византии. – Изд.: Наука. – М., 1984.
36. Филарет (Гумелевский) архиеп. Черниговский. Историческое учение об Отцах Церкви. (в сокрещении 1 том). – Чернигов, 1864.
37. Хитров. Климент и Ориген, учители Александрийские и их век. – СПб., 1878.
38. Хитров. Ориген, биографический очерк. – СПб., 1878.
39. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М.: Высшая школа, 1981.
ІІІ. Довідкова література
40. Аверинцев Е.С., Мешков А.Н., Попов Ю.П. Христианство. Энциклопедический словарь. – Т.2. – М.: Большая российская энциклопедия, 1995.
Завантажити реферат