Сторінка
6

Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

Характерна деталь: числове значення атомної ваги од­ного з ціїх елементів—галія—виявилося при його від­критті іншим, ніж передбачав Менделєєв. Останній напи­сав листа авторові відкриття Лекоку де Буабодрану, в яко­му висловив упевненість, що таке розходження є результа­том неточності досліду, а не неточності теорії. Повторений більш чітко дослід підтвердив правоту Менделєєва.

Подібні випадки мали місце і в інших галузях науки. Наприклад, здійснене теоретичним шляхом відкриття ро­сійським географом В. Ю. Візе острова в Північному Льо­довитому океані. Згодом цей острів був справді відкритий

однією з полярних експедицій і названий островом Візе. Такий, здійснюваний суто теоретичними (логічними) засо­бами метод виявлення й пояснення фактів звичайно назива­ють науковим передбаченням.

Межі передбачення. Проте історія науки знає безліч випадків протилежного порядку, коли безсуперечне «прив'я­зування» до теорії фактів, що їй суперечили, не виправдо­вувалося наступним рухом теорії, внаслідок чого теорія виявлялася не істиною, а заблудженням, як це сталося з геоцентричною теорією.

Чому ж так по-різному складається доля «логічних мо­делей», що будуються для пояснення («прив'язування» до теорії) нових фактів? Конструювання подібного роду «ло­гічних моделей» має на меті отримання нового знання. По­дальша доля цих моделей вочевидь залежить не від їх ло­гічної будови (логічна «модель» Птоломея і логічна «мо­дель» Адамса і Левер'є з точки зору їх логічної коректно­сті бездоганні), а від самих об'єктів, що ними «моделю­ються».

Звичайно, і аномалії в русі Урана, і аномалії руху не­бесних тіл в геоцентричній теорії були новими фактами що­до (відповідно) небесної механіки й геоцентричної теорії. Проте ці факти були новими по-різному. Перший свідчив про існування нового елемента в наявній системі знання (хоча Нептун і був новою планетою, але як планета він ні­чим принципово не відрізнявся від уже відомих планет сонячної системи), другий, як виявилося згодом, свідчив про існування такого нового, яке виходило за межі наявної системи знання. Таким чином, характер наукового передба­чення має такі логічні моделі, які відкривають нові еле­менти тієї сфери дійсності, основні закономірності якої вже зафіксовані існуючою системою теоретичного знання. Ло­гічні ж моделі, які прагнуть пояснити факти, що лежать за межпми фіксованої даною теорією сфери дійсності, немину­че виявляються заблудженням. Вони безпідставно поши­рюють чинність певних положень за межі їх об'єктивної істинності.

Слід зазначити, що плідність тієї або іншої логічної мо­делі виявляється вже після її конструювання (часто-на­багато пізніше). То чи можливе взагалі визначення такої плідності чи безплідності в момент конструювання моделі? Чи можливо наперед (теоретично) визначити належність модельованого об'єкта до наявної системи теоретичного знання або його приналежність до іншої, якісно відмінної системи теоретичного знання?

Об'єкт, що належить новій (ще невідомій в її законо­мірностях) сфері реальності, виявляється принципово не­пояснимим наукою даного історичного періоду тому, що йо­го структура і сам спосіб буття підпорядковані закономір­ностям, котрі якісно відрізняються від закономірностей, уже відомих науці. Тому при спробі зіставити їх (структуру і спосіб буття) з відомими закономірностями (пояснити їх цими закономірностями) виникає відношення несумірності, подібне до того, яке вперше було зафіксоване в геометрії в III ст. до н. е. Евклідом при зіставленні сторони і діагона­лі квадрата.

Спроба виразити раціонально (в однозначних одиницях виміру — раціональних числах) відношення таких різноякісних геометричних «об'єктів», як довжина і радіус кола (число П), діагональ і сторона квадрата ( 2) та ін., на всіх етапах своєї реалізації дає раціональний результат, але при цьому обов'язково зостається і певний ірраціональний залишок, який свідчить про неможливість повного вира­ження об'єкта в одиницях виміру, який застосовується.

Використаємо наведену аналогію, скажімо, до так зва­ної «теорії ефіру», що свого часу була запропонована для пояснення хвильових властивостей світла. Ця теорія вказу­вала на існування якогось фізичного середовища, коливання якого і виступають світловими хвилями. Сформульована в такий спосіб зазначена теорія давала певний раціональний результат, пояснюючи деякі сторони процесу поширен­ня світла. Та цей позитивний результат супроводжувався своєрідним ірраціональним залишком: поперечний харак­тер світлових хвиль зумовлював необхідність для ефіру бути в багато разів жорсткішим за крицю, і в той же час ефір не повинен був чинити ніякого опору тілам, що ру­хаються в ньому. Цей парадокс був непояснимим. Щоб його усунути, почали розглядати ефір уже не як фізичну, а як певну гіпотетичну субстанцію, що дозволяє лише ви­значити системи координат, в яких є справедливою зви­чайна форма рівнянь Максвелла. Це зняло парадокс, але натомість з'явилася нова перешкода — не вирішувалося питання, чому ефір може служити абсолютно непорушним тілом відліку.

Розвиток уявлень про ефір, що нагадує процес добуван­ня квадратного кореня з числа 2, зрештою привів до повної відмови від цієї теорії як від заблудження. Що ж до логіч­них моделей типу гіпотези Адамса — Левер'є про існування невідомої планети за орбітою Урана або періодичного зако­ну Менделєєва, то вони давали повне, без ірраціональних залишків вирішення проблемної ситуації, не потребували додаткових уточнень, що йшли в нескінченність. Таким чином, поява ірраціональних залишків при конструюванні ло­гічної моделі може служити певним теоретичним (фор­мальним) показником нежиттєвості даної «моделі», показ­ником неможливості отримати істинне знання про об'єкт засобами даної теорії.

Отже, в межах певної, такої, що вже склалася, системи знань можна вільно орієнтуватися за допомогою специфіч­ної (що виражає якісну специфіку даної предметної галузі) «логіки» цієї системи, можна навіть відкривати нове (нові, ще невідомі елементи, які належать до даної галузі). Про­те неминуче настає момент, коли специфічна «логіка» даної предметної сфери виходить за її межі й зустрічається з об'єктом іншої специфіки. Формальним показником такої ситуації е поява ірраціональних залишків при спробах «включити» ці об'єкти в традиційну систему пояснення. На­стає криза традиційної системи пояснення і тлумачення ре­альності. Нові факти вимагають для свого осягнення но­вих, нетрадиційних підходів і методів.

Одначе як це зробити? Звернення до традиції тут не тільки не допомагає, але й гальмує пізнавальні зусилля. Штовхаючи до звичних стереотипів і формул, традиція ли­ше віддаляє шлях істини, а невідоме лякає своєю неприступністю, невизначеністю, нетрадиційністю. В період од­нієї з останніх подібних криз (кризи природознавства і фі­лософії на початку XX ст.) Ф. Содді і Б. Резерфорд, проводячи досліди з торієм, одержали повий хімічний еле­мент — торій X. Подібне відкриття, що свідчило про реальність перетворення одних хімічних елементів у інші, ви­явилося докорінно новим і тому викликало у вчених серйоз­ні вагання з приводу доцільності публікації результатів свого дослідження. Вагався з визнанням факту перетво­рення хімічних елементів і П. Кюрі, хоча факти настійно вимагали такого визнання. Водночас історія науки пере­конливо свідчила про стіну ворожості й нерозуміння, яка завжди виростала перед принципово новими ідеями і їх авторами.