Сторінка
9

Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

Інша справа — досвід. Тут практична природа знання безпосередньо явна. Саме досвід і виявляє себе передусім як знання тих дій, які необхідно здійснити на шляху подолан­ня опору нового, ще не пізнаного об'єкта. Таким знанням (назвемо його «досвідним», на відміну від теоретичного) є знання селянина, який уміє вирощувати хороший врожай і в той же час не має уявлення про наукову агрономію.

Досвідний характер часто мають і наукові уявлення, як, наприклад, уявлення М. Планка про кванти або Е. ІІІрсдінгера «про «псі-функцію». Спочатку це були знання про способи подолання труднощів на шляху пізнання фізичних явищ у мікросвіті, які не містили майже ніякої інформації про причини, що ці труднощі породжували. Звичайно, до­свідне й теоретичне знання ніколи не існують окремо одне від одного, їх скоріше слід розуміти як функціональні момен­ти певної цілісності.

Зустрічаючись з принципово новими об'єктами, теоре­тичне знання даного історичного періоду виявляється не­здатним проникнути в їх суть. Об'єкти ніби опираються та­кому проникненню, внаслідок чого дійсність втрачає свій раціональний характер. З точки зору логіко-дискурсивного пізнання усунення неадекватності, здолання опору якісно нових об'єктів у більшості випадків здається «ірраціональ­ним стрибком». Насправді ж ця «ірраціональність» є лише ілюзією, породжуваною тією обставиною, що сам стрибок здійснюється на іншому, якісно відмінному від логіко-дис­курсивного рівні пізнання — на рівні досвіду.

У досвіді як формі початкового пізнавального проник­нення в новий об'єкт відбувається своєрідна «інтеграція» об'єкта з пізнаючим суб'єктом, яка і створює передумови перетворення об'єкта з чужого для людини в олюднений. Як «олюднення» природи, так і «натуралізація» людини являють собою зміну структури кожного з названих компо­нентів. Проте йдеться не про зміну фізичної (хімічної, біо­логічної тощо) структури. Атмосферна електрика (блискав­ка) залишається у фізичному відношенні тією ж електри­кою, незалежно від того, пізнана вона людиною чи ні. Так само і людина, незалежно від того, пізнала вона електри­ку чи ні, залишається не тільки біологічно, але й соціальне людиною.

Зміна структури, що відбувається в процесі інтеграції, є зміною типу взаємодії. Електрика, залишаючись і після її пізнання тим же фізичним явищем, отримує ніби но­вий—людський—«вимір» (набуває соціальної властиво­сті). Вона (електрика) включається в практичну діяльність людини як одне з головних джерел енергії для машин, ме­ханізмів і приладів, що складають «неорганічне тіло» людини. Те ж саме можна сказати про фізичні, хімічні та інші властивості матеріалів, з яких зроблені машини і ме­ханізми. «Натуралізація» ж людини виявляється в тому, що її об'єктивні потреби стають щораз універсальнішими, поступово охоплюють усе багатство навколишнього світу. Здійснювана в досвіді інтеграція суб'єкта і об'єкта і постає тим початковим пунктом, що є спільним і для процесу “олюднеііня” природи, і для процесу «натуралізації» лю­дини.

У своїй елементарній формі інтеграція суб'єкта з об'єк­том добре знайома кожному, хто оволодіває тими або ін­шими навичками, скажімо, водінням автомобіля чи їздою на велосипеді. При перших спробах оволодіти навичками водія автомобіля новачок переживає реальне відчуття «опору». Автомобіль «поводить» себе як норовиста жива іс­тота, що не підкоряється зусиллям водія. Проте через де­який час новачок стає досвідченим водієм, що так само реально відчуває своє «злиття» з автомобілем, як раніше відчував його «опір». Зникає межа між автомобілем і во­дієм (зрозуміло, не в буквальному розумінні), водій відчу­ває наитонші нюанси «поведінки» автомобіля, з легкістю керує складними маневрами, ніби автомобіль є одним з органів тіла самої людини.

Отримуване в такий спосіб досвідне знання, на перший погляд, може здатися тотожним, вихідним принципам тео­рії. На користь такої думки, здавалося б, свідчить та об­ставина, що і дані досвіду, і вихідні принципи теорії явля­ють собою необумовлене (очевидне) знання. Проте між досвідним знанням і вихідними принципами теорії існує якісна відмінність. Досвідне знання виявляє об'єкт у відношенні до активного діяння на нього суб'єкта. Вихідні ж принципи теорії (принаймні безпосередньо) вже не міс­тять у собі слідів суб'єктивно-практичного походження. Та­кими постають аксіоми евклідової геометрії, принципи від­носності Ейнштейна, поняття «хвилі-частки» Л. де Бройля і т. п. Інакше кажучи, вихідні принципи теорії — це вже теоретичне знання, тобто вони несуть у собі інформацію про сам об'єкт.

Відмінність між вихідними принципами теорії і досвід­ним знанням виникає внаслідок того, що пізнавальне про­никнення в структуру нового об'єкта, хоч і здійснюється майже цілком у сфері досвідного знання, своє завершення знаходить вже за його межами, у сфері теоретичній. При вивченні нового об'єкта потрібний певний період «зживан­ня» дослідника з новим предметом чи проблемою. І тільки після того, як таке «зживання» відбулося (а воно має міс- це ще в рамках досвідного знання), приходить довгоочіку­ване рішення. Так, Менделєєв довго і безрезультатно роз­робляв періодичний закон хімічних.елементів, але протягом цих шукань настільки «зжився» з досліджуваною пробле мою, що її рішення прийшло до нього навіть не в момент активної роботи, а уві сні, без .свідомо стимульованих зусиль.

Проблема інтуїції. Таке безпосереднє, раптово (без ви­димої витрати зусиль) здійснюване відкриття, якому пере­дує тривалий період «зрощування» суб'єкта з об'єктом, є інтуїцією (від лат. intuitus—споглядання,. бачення). Ін­туїція, таким чином, є завершальним моментом процесу здійснення у сфері практичної (предметно-діяльнісної) взаємодії суб'єкта і об'єкта. У цьому процесі можна виді­лити такі послідовні етапи: 1) відчуття чужості об'єкта (коли структури суб'єкта і об'єкта ще неадекватні одна одній); 2) досвідно-діяльнісне відображення об'єкта, вмін­ня подолати його опір (момент становлення спільної струк­тури суб'єкта і об'єкта, що інтегрують); 3) інтуїтивне знан­ня власної структури об'єкта, фіксоване у вихідних принци­пах, аксіомах, базисних положеннях нової теоретичної системи (момент завершення інтеграції, в результаті якого стає можливим своєрідне «відчування» структури об'єкта, подібне відчуванню суб'єктом своїх власних внутрішніх станів).

Коли дев'ятирічний син А. Ейнштейна одного разу запи­тав у батька, чому той такий знаменитий, Ейнштейн відпо­вів: «Бачиш, коли сліпий жук повзе по поверхні кулі, він не помічає, що пройдений ним шлях зігнутий, мені ж пота­ланило помітити це». «Поталанило помітити»—в цих сло­вах відображена своєрідність виникнення всякого нового знання. Його безпосереднім джерелом не є логічне мірку­вання у відповідності з гегелівською формулою «звідки» і «куди» (де «звідки» постає як «необхідність поняття, його доведення і дедукція», а «куди» як таке визначення, «вна­слідок якого окрема ланка спекулятивного кругообігу, як живий зміст методу, є в той же час початок нової ланки»).