Сторінка
7

Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

Так, Г. А. Лоренц різко виступив проти квантової ме­ханіки, хоча її виникнення тісно було пов'язане з його влас­ними дослідженнями. Навіть у Е. Шредінгера, одного з творців квантової теорії, в розмові з Н. Бором вирвалася фраза: «Якщо ми збережемо ці кляті квантові стрибки, то я взагалі жалкую, що мав справу з атомною теорією» .

Але якщо вагаються навіть першовідкривачі, то немає нічого дивного, що прихильники традиційних уявлень про­сто відкидають нове з порога. Так, відвертим глузуванням було зустрінуте сучасниками М. І. Лобачевського його ви­датне відкриття - неевклідова геометрія. Анонімний автор рецензії на книгу Лобачевського «Про начала геометрії» єхидно запитував: «А чому не уявити, наприклад, чорне білим, круг—чотирикутним, суму всіх кутів у прямоліній­ному трикутнику меншим від двох прямих і один і той же визначений інтеграл рівним то — , то ? Дуже, дуже мож­на, хоча для розуму все це і незрозуміле . Чому б замість назви «Про начала геометрії» не написати, наприклад, «Сатира на геометрії», «Карикатура на геометрії» і що-небудь подібне?» .

«Навряд чи вартою уваги» назвав книгу Лобачевського і видатний російський математик М. В. Остроградський. Не дивно після цього, що відомий німецький математик XIX ст. К. Гаусе, який сам дійшов деяких висновків неевклідової геометрії, утримався від їх публікації. «Можливо навіть,— писав Гаусе в одному з приватних листів,— що я не наважусь на це за все своє життя, тому що я боюсь га-ласу беотійців, який здійметься, коли я висловлю свої думки цілком “.#

Вище вже зазначалось, що емпіричний погляд на істину як на знання, «підтверджуване» (чи «заперечуване») фак­тами, виявляється здатним відобразити лише окремі сторо­ни істини (її абсолютність або відносність). Емпіричний підхід може навіть визнати цінність теорії, витлумачену як здатність оперувати фактами, як вміння «прив'язувати» ті або інші факти, що суперечать певній усталеній системі теоретичних положень, до цієї системи.

Такий підхід здатний давати певне «прирощення» знан­ня, якщо йдеться про нові елементи даної, вже усталеної теоретичної системи. Остання обставина надає емпіричному підходу навіть ореолу «творчого» методу осягнення ре­альності. Проте, зустрічаючись з якісно новими сферами реальності і вперто прагнучи освоїти ці сфери, спираючись на традиційну (специфічну для цієї теоретичної системи) «логіку», емпіричний підхід неминуче зупиняється перед зростаючою «парадоксальністю», «ірраціональністю» на­вколишнього світу.

Роль «божевільних» ідей в науковому пізнанні. Для по­долання опору консервативного, традиційного мислення, яке не приймає «незвичайну дійсність», оскільки у світлі традиційних підходів вона видається безглуздою, ірраціо­нальною, абсурдною, потрібний неупереджений погляд на невідоме, підхід, який філософ Б. Г. Кузнецов назвав «жор­стким експериментом» (тут зближуються творчі методи на­уки і мистецтва).#1

Проводячи у зв'язку з цим паралель між творчістю Ф. М. Достоєвського і А. Ейнштейна, Кузнецов пише: «Ко­ли ми відтворюємо логічний і психологічний шлях, яким Ейнштейн ішов до теорії відносності, ми бачимо дивовижну здатність вченого глянути на світ ніби в перший раз, очи­ма, що відкрилися вперше, без тягара укорінених асоціа­цій . Старі, звичні асоціації розірвані. Дійсність, позбавле­на звичних асоціацій, засяяла свіжими барвами, які зда­ються парадоксальними. Достоєвський досягає цього результату «жорстким експериментуванням». Він ставить своїх героїв у найтяжчі, неймовірно важкі становища, і то­ді виявляються такі сторони думки і характеру, які у зви­чайних умовах неможливо виявити.

Але ж подібному «жорсткому експериментуванню» вче­ний піддає природу, коли приходить до парадоксальних, таких, що у звичайних умовах приховані,експериментальних результатів. Як поводить себе тіло, яке рухається в умо­вах «жорсткого експерименту», що надає йому швидкості, близької до швидкості світла? Воно поводить себе вкрай парадоксальним способом» .

І справді, щоразу, коли «здоровий людський розум» заводив наукові

#.Цит.за: Каган В.Ф.Лобачевский .С.378.

#1.Кузнецов Б.Г.Эволюция картины мира М.,1961

дослідження у глухий кут, ставив його пе­ред стіною, об яку розбивалися

найвинахідливіпіі раціо­нальні рішення, вихід знаходився в найнеймовірнішому

на­прямку, що його відкривала ідея, яка на перший погляд могла здатися «божевільною», «абсурдною», настільки во­на суперечила традиціям здорового глузду.

Для подолання однієї з найтяжчих в історії науки криз що сталася на межі XIX—XX ст., був потрібен цілий спектр найсміливіших припущень—«прирівнювання енергії част­ки і частоти хвилі,—зазначав цей момент німецький фізик М. Борн,— вже само по собі абсурдне». Так само і твер­дження А. Ейнштейна про відносність простору і часу спо­чатку розглядалося багатьма як абсурдне. Проте саме та­кі — «абсурдні» на перший погляд — ідеї і надали нового життя фізиці на початку століття.

Один з провідних сучасних американських фізиків-тео­ретиків Ф. Дайсон наводить слова Н. Бора, які той сказав при обговоренні нової ідеї швейцарського фізика В. Паулі:«Всі ми згодні, що ваша ідея божевільна. Питання, що нас розділяє, полягає в тому, чи достатньою мірою вона боже­вільна, щоб мати шанси бути істинною. На мій погляд, во­на недосить божевільна для цього». Навівши ці слова Бора, Дайсон продовжує: «Те ж саме заперечення — недостатня божевільність — може бути віднесене і до всіх інших спроб створити радикально нову теорію елементарних часток, які мали місце до цього часу.Це особливо стосується тих, хто заперечує будь-які основи.

Визнання в XX ст. наукової правомірності «божевіль­них» ідей свідчить про те, що наука, нарешті, подолала слі­пе довір'я до емпіричної очевидності й пересторогу проти всього, що на перший погляд суперечить здоровому глуз­ду — цю своєрідну «дитячу хворобу» ранніх етапів її роз­витку. Не можна, звичайно, вважати, що в попередні сто­ліття розвиток науки відбувався виключно в рамках «здо­рового людського розуму». Нові ідеї завжди були парадоксальними.