Сторінка
2

Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

Як можуть відображуватися можливості? Адже щоб ре­алізуватися в практиці, вони повинні бути зафіксовані в усьому своєму розмаїтті, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповіда­ють, і після цього—запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення, як уже го­ворилося, реалізується завдяки мові. Саме в ній можли­вості набувають статусу своєрідного «чуттєвого» (у суб­страті звуків усної чи знаків письмової мови) існування.

Водночас таке їх «чуттєве» існування не є їх справж­нім перетворенням у дійсність (зазначене перетворення принципово неможливе—і не тільки тому,

# Huxley T.Collected Essasys New York 1898. Vol.1.P.160.

що таких мож­ливостей дуже багато, але головним чином через те, що ре­алізація однієї можливості робить принципово неможли­вим, заперечує реалізацію цілої групи інших), оскільки їх існування в мові є ідеальним існуванням у матеріальній «оболонці» слова. Адже, як вже неодноразово наголошува­лося, «мова є безпосередня дійсність думки», підкреслимо, «безпосередня дійсність» саме думки, а не речі чи явища.

Здійснюючись постійно в «чуттєвій» мовній оболонці, пізнання, так би мовити, «відчутно» фіксує свої резулультати, залишаючись водночас ідеальним процесом. Завдяки «перевдяганню» можливостей у мовну оболонку вони стають цілком доступними для аналізу й вибору, зберігаючи разом з тим свій «можливісний» статус існування. І пізнаючий суб’єкт (учений, мислитель тощо) безпосередньо має справну саме зі специфічним «світом» людських значень процесів і явищ навколишнього світу, а не з самим цим світом.

Говорячи про минуле (про те, чого вже немає в дій­сності) або про майбутнє (про те, чого ще немає), ми фак­тично безпосередньо маємо справу зі знанням про минуле чи майбутнє, яке відчутно існує для нас у вигляді «мовної реальності». Та й про теперішнє ми говоримо, значною мі­рою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти. .

Про це ж фактично говорили вже в XIX ст. представни­ки марбурзької школи неокансіанства, твердячи, що нау­кові проблеми виникають із неузгодженості в наявній си­стемі знань, а їх розв’язання вчені шукають не в досліджен­ні самої дійсності (як вони самі про це думають), а в такій «перебудові» системи знання, яка б ці неузгодженості лік­відувала. І, нарешті, в XX ст. неопозитивізм фактично ото­тожнює реальний світ з мовною реальністю.

В міркуваннях названих мислителів є багато цікавого й плідного, оскільки опосередкованість пізнання реальності «мовною реальністю» справляє істотний вплив на сам пі­знавальний результат (неврахування цього впливу може призвести до істотного спотворення істини). Так, джерелом наших знань про минуле є стародавні тексти і залишки ма­теріальної культури (будівлі, знаряддя праці, предмети по­буту тощо, які також є своєрідним «текстом»). Однак їх треба правильно витлумачити. Зміст понять минулого й аналогічних понять сучасності далеко не ідентичний, Навіть близькі покоління — батьки і діти, наприклад, часто по-різному тлумачать одні й ті ж поняття й принципи. От­же, великого значення для адекватного знання про минуле набувають такі, по суті, мовні проблеми, як «розуміння» і «тлумачення». Саме філософське дослідження цих проб­лем становить головний зміст герменевтики.

Аналогічні оцінки можна дати н іншим аспектам пи­тання про мовну реальність, які розробляються названими мислителями і школами.

Об’єктивні і суб’єктивні характеристики істини. З ха­рактеристики пізнавального процесу як відображення на­вколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо ж з яки­хось причин адекватність відображення порушується, де­формується, результат пізнання набуває протилежного ха­рактеру — заблудження (омана). Однак, як уже зазначалося, наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної («дзеркальної») подіб­ності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.

Старий матеріалізм свідченням істинності знання вва­жав найбільш повну міру його об’єктивності. Для того, щоб досягти високої міри об’єктивності відображення, з його змісту прагнули максимальною мірою вилучити суб’єктив­ні моменти, під якими розумілося все те у змісті відобра­ження, що має своїм джерелом пізнаючого суб’єкта. Якоюсь мірою подібний захід мав певний сенс адже той чи інший емоційний стан, індивідуальні особливості будови органів чуття, вплив на результати відображення лабораторних , приладів і установок тощо здатні справляти негативний вплив на результати пізнання.

Проте абсолютне протиставлення об’єктивному суб’єктивного як виключно «руйнівного» відносно адекватності відображення чинника є принципово неправильним. Адже за своєю природою суб’єктивне в пізнанні—це не тільки (і не стільки) «перешкоди» і «деформації», що їх спричиняє суб’єкт у процесі пізнання (до речі, об’єкт не меншою мі­рою здатний на аналогічний «спотворюючий» адекватність відображення вплив), оскільки сама основа пізнавального процесу—практика.

Об’єктивність істини, безперечно, є однією з найістот­ніших її характеристик. Однак об’єктивність істини не ознчає її «загальнозначущості», згоди всіх чи. принаймні, більшості людей відносно того чи іншого твердження приклад, у стародавні часи всі люди були згодні з твер­дженням про плоску форму земної поверхні, але ця «згода» аж ніяк не означала об’єктивної істинності такого тверд­ження.

Об’єктивність істини правильніше тлумачити як неза­лежність змісту нашого знання від людей і людства в ці­лому. Зауважимо, «незалежність змісту знання», а не са­мого знання (тобто істини, оскільки вона і є знанням) від людини. Тим-то неможливо відділяти об’єктивний зміст іс­тинності знання від неминуче суб’єктивного способу його існування. На всіх етапах свого історичного існування люд­ське знання виступало діалектичною єдністю об’єктивного і суб’єктивного, єдністю, в якій вони настільки тісно взаємо­діяли і взаємопроинкали, що ні про яку «глуху стіну» між ними, тим більше про якесь «протистояння» не може бути й мови.