Сторінка
4

Німецька філософія

По той бік простору і часу в містичному екстазі людина єднається з Богом, тобто досягає абсолютної повноти і досконалості релігійних почуттів. Містичний Бог надісторичний і молитва, звернена до нього, - беззвучне мовчання, що супроводиться колосальною діяльністю людської душі. Містик шукає спасіння у відході від зовнішнього світу і всього створеного. Людина в містичному понятті повинна зруйнуватися, відійти від зовнішнього існування, і так скоротити відстань між собою і Богом, скінченим і нескінченним; тоді людина сама зливається з чимось божественним, сама стає Богом. «Я є Бог», - говорив містик на вершині екстазу. Шлях єднання з Богом у понятті містичної філософії нескінченно важкий і крутий. Та багатоступінчаста дорога веде до зникаючої вершини єдності людини з Богом. Найважливіші відрізки шляху - очищення, просвітління, єднання. Власна напруга сил людини повинна в такому русі з'єднатись з попереджуючою і підтримуючою божественною милістю, щоб людина могла досягти мети - єднання з Богом.

Складна містична стежина врятування за своїми контурами дуже близька лютеранському поняттю совість, що вимагає серйозної внутрішньої людської свідомості. Найглибше релігійне життя, в чомусь самостійне, нічого не повинно робити для впровадження етичних цінностей в зовнішні постулати і норми життя людського суспільства.

Якщо у Мартіна Лютера це твердження перетворюється в концепцію релігійності внутрішнього світу людини, в протилежністьмирському характеру її зовнішнього способу життя, то в німецьких містиків доходить до проповідей пустельництва і монастирів, заперечення всієї мирської мети в охопленій релігійним екстазом людини: великі християнські містики - монахи і монашки. Подібно Бхават-Гиті в Індії, містики проповідували не зовнішнє багатство і відокремлення від світу, а внутрішнє розмежування – підозріле ставлення до миру і повна індиферентність до культури.

Віруючий мав «умертвити мир в миру» - жити в миру прихованим життям з Богом.

Позитивна оцінка культурного ідеалу повністю виключає із містичного вчення, однаково як і необхідність радикального від речення від миру (світу); містики проявляли байдужість до офіцій ної церкви і суспільного устрою людського життя. Внутрішнє роз межування мирського, Божественного, Розуму і Віри, звернення до індивідуального розуму людини - центральні ідеї німецької філосо фії. Дальше переосмислення ідей Мартіном Лютером стало основою нового культурно-філософського напрямку в Німеччині - напрямку, що одержав теоретичне оформлення в межах німецької класичної філософії.

«Чим бути тобі звелено Богом і займати серед людей становище яке - це зрозумій», ці слова римського поета Терція стали епіграфом до твору Йоганна Гердера «Ідеї до філософії історії людства». Іммануїл Кант в рецензії на працю Йоганна Гердера повністю відтворив у тексті титульний аркуш твору, включаючи й епіграф, рядки якого надзвичайно близькі внутрішньому духу кантівської філософії. Духу, так до кінця і не зрозумілому його учневі, що безмірно захопився історичними ідеями. Якось Іммануїл Кант назвав своє вчення «дійсною просвітою», вбачав його суть в тому, щоб не тільки вирвати людину з-під влади традиційних забобонів, але ще й позбавити марновірних надій на силу теоретичного розуму, зокрема, і розум історичний, від віри у вирішення людським розумом будь-якої проблеми, з'єднаної з обставинами людського життя. Іммануїл Кант наполягав, щоб теоретичний розум, на який спирається наука і на який спирався Йоганн Гердер, сам не давав приводу для надії на свою всемогутність і віри в свою абсолютність. «Критика чистого розуму» не просто назва праці Іммануїла Канта, що поклав початок «критичного періоду», але й сенс «справжнього просвітництва», за яке ратує Кант і вся німецька післякантівська філософія, що одержала назву «класичної».

На долю людського розуму, писав Іммануїл Кант в передмові до «Критики чистого розуму», випала дивна участь: його обсідають питання, від яких не може відхилитися, тому що нав'язані йому його власною природою; але одночасно не може на них відповісти, тому Що перевершують його власні можливості. В таке скрутне становище, на думку Канта, розум попадає не по своїй вині, але кожного разу, коли намагається усвідомити і зрозуміти початок будь-якої пізнавальної діяльності людини. Таке становище людського розуму, з якого неминуче починається будь-яке пізнання, Іммануїл Кант називає апріорним знанням (від латин, апріорі - той, що іде попереду). Апріорне знання відрізняється від апостеріорного (латин, апостеріорі - із наступного), тобто від знань, одержаних досвідом. Апріорне знання, що охоплює поняття: простір і час, кількість і якість, причина і наслідок, мета і Бог тощо, - це знання передосвідне, але на нього спирається будь-яке досвідне пізнання світу, організує людські розрізнені враження і спостереження, надає їм форму цілісності, тобто форму досвіду, чуттєвого або розумового. Без таких знань людина мала б справу тільки з хаотичним потоком почуттєво-емоційних переживань, фрагментарних образів, що безладно змінюють один одного. Іммануїл Кант показав, як, намагаючись розгледіти апріорні положення, розум крок за кроком «зануряється в темряву і впадає в суперечності». Суперечності, що одержали назву антиномії (грец. антиноміє ~ суперечності закону самому собі), можуть привести до висновку, що в основі розуму лежить помилка, оскільки перевірити суперечливі результати досліджень людина неспроможна. Саме апріорне знання його суперечності - антиномічність, його недоказовість стають ареною нескінченних суперечок, що складають предмет метафізики, до якого Іммануїл Кант відносить всю історію філософії.