Сторінка
4

Оптимізація бюджетного дефіциту

З методологічного погляду всі економічні показники офіційної звітності країн — членів ЄС перед Європейською радою мають відповідати Європейській системі національних і регіональних рахунків (ЄСНР), прийнятій у 1995 р.1 Дефіцит (надлишок) у нормативних документах Європейської ради визначається як чисті запозичення/чисте кредитування сектору державного управління.

Особливостями визначення дефіциту на базі ЄСНР є2: «розрахунок охоплює операції сектору державного управління (центральний уряд і місцеві органи влади), що здійснюються через бюджет і позабюджетні фонди, які формують суб'єкти цього сектору;

- облік усіх операцій здійснюється виходячи з методу нарахувань, що дає можливість урахувати несвоєчасне виконання або відстрочення виконання зобов'язань уряду;

- під час обліку капіталовкладень обов'язково відбувається їх коригування на амортизацію, чого позбавлена касова база обліку;

- під час визначення доходів не тільки запозичення, а й погашення наданих урядом іншим суб'єктам кредитів не розглядаються як доходи; взагалі, на відміну від бюджетного обліку, всі фінансові операції записуються «нижче лінії» (наприклад, надання урядом кредитів або ж їх погашення в бюджетному обліку обліковується відповідно як видатки і доходи);

- заощадження не є доходами, а також надходження від реалізації основних фондів, будучи використанням заощаджень, не входять до складу наявних ресурсів;

- чисті запозичення (дефіцит) показується зі знаком «—», а надлишок — зі знаком «+».

До 1999 р. включно звітність країн ЄС стосовно дефіциту базувалася на ЄСНР 1979 р. З 2000 р. ці дані повинні відповідати принципам ЄСНР 1995 р. Основні відмінності двох редакцій ЄСНР полягають у вдосконаленні ряду методологічних процедур, зміні критеріїв віднесення тих чи інших суб'єктів до складу сектору державного управління, а також у повному переході до обліку операцій на основі методу нарахувань.

Розрахунок показника фіскального дефіциту можна записати такою формулою:

При цьому загальна сума.ресурсів включає:

• Поточні ресурси:

— податки на виробництво й імпорт;

— податки на доходи і майно;

— соціальні внески;

— інші поточні ресурси.

Отримані капітальні трансферти. Загальна сума видатків охоплює:

• Поточні видатки:

— колективне споживання;

— соціальна допомога в натуральній формі;

— соціальні трансферти в грошовій формі;

— процентні платежі;

— субсидії;

— інші поточні видатки.

• Валові капіталовкладення.

• Інші капітальні видатки.

До джерел фінансування належать операції з такими активами:

• монетарне золото і спеціальні права запозичення;

• депозити і готівка;

• цінні папери (крім акцій);

• акції та інші форми акціонерного капіталу;

• позики та кредити;

• технічні резерви страхових компаній;

• інша кредиторська та дебіторська заборгованість.

МВФ у своєму прагненні наблизитися до принципів звітності, закладених у СНР ООН, розробив нову редакцію Положення СДФ, опубліковану в 2001 р. Нова концепція виділяє чотири показники фіскального дефіциту: валовий операційний баланс, чистий операційний баланс, чисті запозичення/чисте кредитування, політичний баланс.

Чистий операційний баланс фактично показує зміни чистої вартості уряду в результаті здійснених ним грошових операцій. Цей показник вважається таким, що відображає здатність фіскальної політики забезпечити сталий розвиток. У зв'язку з труднощами оцінки амортизації основних фондів, можливо, більшої ваги набуде показник валового операційного балансу.

Чисті запозичення/чисте кредитування відображає потреби у запозиченнях. Даний показник відповідає показникові дефіциту сектору державного управління, розрахованому відповідно до вимог законодавства ЄС на базі даних ЄСРН.

Політичний баланс являє собою аналог показника дефіциту/ надлишку, розрахованого на касовій основі (див. Положення СДФ, 1986 р.), але визначеного на основі методу нарахувань.

Важливо, що інформаційною базою розрахунку дефіциту за методикою МВФ є дані з бюджетних рахунків.

1970—1980-ті роки відзначилися в розвинених країнах потужним зростанням сектору державного управління, особливо в Європейському співтоваристві, де видатки цього сектору зросли з 36 % ВВП у 1970 р. до позначки трохи більше 52 % ВВП у 1993 р. і дещо скоротилися після вжитих заходів до 47 % у 2000 р. (тоді як у США і Японії в 1999 р. цей показник становив відповідно 32 % ВВП і 40 % ВВП)1. Це було викликано в основному збільшенням соціальних виплат і процентних платежів уряду. Покриття високих державних видатків стало можливим, зокрема, завдяки розширенню державних запозичень, якими фінансувалися бюджетні дефіцити. Економісти і політики традиційно пов'язують їх з цілим рядом негативних економічних ефектів. Загроза сталому соціально-економічному розвитку і фінансовій стабільності через розбалансованість державних фінансів і державний борг зумовили прискіпливу увагу до цих питань.

На початку 1990-х років фактично всі розвинені країни світу проводили програми з фіскальної консолідації, мета яких полягає у досягненні довгострокового зменшення фіскального дефіциту. Центральне місце в них займали заходи щодо скорочення дефіциту бюджету. Тому їх реалізація позначилася на змінах бюджетного процесу. Найбільш яскравими прикладами стали заходи, здійснені в США, Новій Зеландії, ЄС.