Сторінка
7

Антиінфляційна політика

Розділ 3.Напрями регулювання інфляції в перехідній економіціУкраїни

Україна успадкувала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею – величезний інфляційний потенціал. Низький рівень ефективності виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність конкуренції, спотворена структура виробництва з низькою часткою предметів споживання, надмірне зношення основних фондів, гіпермілітаризація тощо становили сприятли­вий грунт для розвитку інфляції в Україні на початку 90-х років.

Для досягнення макроекономічної рівноваги уряд із 1992 р. лібе­ралізував ціни, які почали швидко зростати. Тривала відкрита ін­фляція стала несподіванкою для державних мужів, чимось незвич­ним і незнайомим. Невміння уряду боротися з цим лихом тільки підсилювало темпи зростання цін, що призвело до тяжких соціаль­но-економічних наслідків[12,с.89].

Висока інфляція, поєднавшись із безпрецедентним падінням об­сягу національного виробництва, означала гіперстагфляцію, яка ста­ла найвідмітнішою рисою вітчизняної економіки у 1992—1995 рр. Вхід економіки України у фазу гіперстагфляції зумовлювався передовсім високими темпами зростання загального рівня цін. Світовий досвід промовляє, що спад виробництва відбувається майже завжди, коли річні темпи інфляції перевищують 40%. Річ у тім, що за висо­ких темпів зростання цін, а особливо за гіперінфляції, національна грошова одиниця швидко знецінюється, що різко знижує рівень су­купних заощаджень усередині країни. При цьому змінюється струк­тура кредитів: частка короткострокових кредитів різко зростає. Так, у 1993 р. короткострокові кредити становили в Україні 97,2%. У та­кій ситуації про якісь значні інвестиції в машини та устаткування не могло бути й мови, особливо в галузях зі строком окупності капіталу понад п'ять років. Усе це поглиблювало спад виробництва[12,с.91].

На мікрорівні інфляція є своєрідним неформальним податком і доповнює податкові вилучення. У середині 90-х років гранична по­даткова ставка в Україні нерідко сягала 80%, що у поєднанні з ін­фляцією створювало нестерпний тиск на виробника, який призупи­няв свою діяльність[12,с.93].

У вітчизняній економічній літературі досі точиться полеміка довкола причин гострої інфляції в Україні у 1992—1995 рр. Більшість економістів схиляється до думки, що спочатку в Україні розвину­лась інфляція попиту, пов'язана з надлишковою грошовою масою. Зокрема, важливим чинником такої інфляції став величезний де­фіцит державного бюджету. Остерігаючись соціального невдово­лення, уряд утримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації. Крім цього, для підвищення рівня ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси. Так, агрегат М, у 1992 р. зріси більш ніж у 10 разів, а в 1993 р. — майже у 20 разів. У 1992 р. обсяг готівки зріс більш ніж у 16 разів — приблизно з ЗО млрд крб до 500 млрд[13,с.20].

Суттєвий вплив на зростання цін в Україні у 1992—1995 рр. спра­вили чинники, які лежать поза сферою грошового обігу, — витрати та інфляційні очікування. Неефективна економіка, як відомо, завжди є потенційно інфляційною. Зростання витрат виробництва спричи­няє підвищення цін. Цей зв'язок цін і витрат особливо рельєфно проявився у вітчизняній економіці. Внаслідок різних обставин про­дуктивність праці знижувалася, тому витрати виробництва, а відтак і ціни, зростали. Водночас високий рівень монополізму послабив ін­струментарій конкуренції, який автоматично стримує зростання цін[13,с.22].

На динаміці цін в Україні вельми негативно позначився надмірно прискорений перехід Росії у 1993 р. до торгівлі енергоносіями за світо­вими цінами. Внаслідок цього спостерігався небачений шок пропо­зиції, який підірвав енергомістку економіку України[1,с.5].

Спочатку у вітчизняній економіці майже не існувало проблеми ін­фляційних очікувань. Але знецінення заощаджень змусило громадян оперативно пристосовуватися до умов інфляції. Їхня нова поведінка полягала в тому, що люди швидко звільнялися від готівки на користь інших активів, які не втрачали своєї реальної вартості[13,с.25].

Небажання учасників господарського процесу позбутися своїх реальних доходів унаслідок знецінення національної валюти спри­чинило доларизацію вітчизняної економіки. Зростання попиту на іноземну валюту підживлювало інфляцію витрат. Водночас із зне­ціненням національних грошей зростала вартість імпорту, переваж­ну частину якого становили енергоносії.

Отже, у 1992—1995 рр. в Україні діяли різні чинники інфляції, які нерідко підсилювали один одного. Зумовлена спочатку сукупним попитом, інфляція стала самоіндукованою. Зростання цін на това­ри, послуги та економічні ресурси здорожчувало виробництво, що разом з інфляційними очікуваннями та підвищенням номінальних доходів вело до нового спалаху інфляції. Це й зумовило гіперінфля­цію[12,с.95].

Ще у 1993 р. було здійснено кілька спроб обмежити емісію гро­шей, аби стримати інфляцію. Проте ці спроби були невдалі. У 1994 р. уряд намагався застосувати адміністративні методи для обме­ження темпів зростання цін. Це була, по суті, класична політика доходів, яка сповільнювала зростання зарплати, запроваджувала фіксовані ціни на значну кількість товарів і послуг, вводила адміністративне регулювання на валютному ринку тощо. Така політика пригасила темпи зростання цін, але спричинила катастрофічне па­діння обсягу виробництва в уже лібералізованій економіці. Крім цього, вона відкинула країну далеко назад у реформуванні еконо­міки[1,с.7].

Дієві заходи щодо згортання інфляції почали здійснювати лише з приходом до влади у другій половині 1994 р. нового Президента Украї­ни. З цього часу почався відлік періоду фінансової стабілізації в націо­нальній економіці. Співпраця уряду з МВФ та іншими міжнародними організаціями-кредиторами дала змогу отримати додаткові ресурси для проведення реформ і фінансування дефіциту бюджету.

Основою антиінфляційної програми стало приборкання інфляцій­них очікувань, які здебільшого формувалися за адаптивним принци­пом і значною мірою корелювали з динамікою валютного курсу українського карбованця. Це полегшувало завдання антиінфляцій­ної політики, бо достатньо було стабілізувати валютний курс. Кре­дити, отримані від міжнародних організацій, допомогли НБУ сфор­мувати резервний фонд для здійснення інтервенцій на валютному ринку, що стабілізувало курс карбованця[12,с.94].