Сторінка
6

Антиінфляційна політика

Представники основного потоку макроекономіки виходять із то­го, що інфляція є багатофакторним процесом, тому для боротьби з нею потрібно використовувати широкий арсенал знарядь, який умов­но можна поділити на дві групи. Перша група охоплює методи, за­стосування яких дає змогу знизити рівень інфляції порівняно швид­ко, упродовж короткого відтинку часу. Друга група заходів, які називають антиінфляційною стратегією, спрямована на недопущен­ня інфляції у тривалій перспективі.

Якщо інфляція уже розвинулася, то для її подолання нині здебільшого застосовують стримувальну макроекономічну політику, тобто політику дезінфляції. Вона грунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді. Держав­ні мужі, знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням безробіття. Згідно з кривою Філіпса для короткострокового періоду, зростання рівня безробіття знижує рівень інфляції.

У зв'язку з цим постає запитання: яким обсягом річного реаль­ного ВВП має пожертвувати суспільство, щоб знизити рівень ін­фляції? Економісти часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних втрат, який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1 %. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий про­міжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка ста­новить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертву­вати 5% річного ВВП[20,с.40].

Величина коефіцієнта дезінфляційних втрат дає змогу судити про те, доцільне чи недоцільне подальше проведення антиінфляційної політики. Якщо цей коефіцієнт порівняно високий, то урядові, очевидно, слід утриматися від заходів щодо уповільнення темпів ін­фляції, віддаючи, наприклад, перевагу індексації доходів населення. Низьке значення коефіцієнта дезінфляційних втрат свідчить про ефективність антиінфляційної політики і доцільність її продов­ження.

Практика показала, що швидка дезінфляція супроводжується меншими втратами, ніж повільна. У країнах з вищим рівнем гнучко­сті заробітної плати (у них коротший строк дії колективних догово­рів) коефіцієнти дезінфляційних утрат були нижчими. Економісти особливо підкреслюють роль інфляційних очікувань у проведенні ефективної і менш болісної політики дезінфляції.Висока інфляція є здебільшого результатом процесу, який роз­вивається внаслідок дії адаптивних інфляційних очікувань. Тому важ­ливим завданням дезінфляції є приборкання інфляційних очіку­вань. Водночас світовий досвід підказує, що ці очікування якнайшвидше долаються там, де виконуються принаймні дві умови.

По-перше, державна політика спрямовується на зміцнення меха­нізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне (тобто те, що супроводжується збільшенням кількості та підвищен­ням якості життєвих благ) уповільнення зростання цін. Лише тоді змінюється поведінка споживачів, у ній зникають інфляційні моти­ви. Доки споживачі не переконаються в тому, що коливання цін на­були ринкових окреслень, доти в національній економіці відбувати­меться інфляційне розширення сукупного попиту. По-друге, уряд має непохитно дотримуватися курсу на поступове подолання інфляції та користуватися довір'ям більшості населення. Рівень довір'я до антиінфляційної політики є одним із чинників, від якого залежить величина втрат, пов'язаних із проведенням дезінфляції. Заслужити високий рівень довір'я можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійсненні і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань [8,с.180].

Прихильники теорії раціональних сподівань навіть твердять, що зниження рівня інфляції можливе без економічного спаду, тобто без згортання обсягу національного виробництва і без зростання безро­біття. Згідно з цією теорією, якщо наміри уряду приборкати інфля­цію не викликають сумніву, громадяни швидко відкидають свої ін­фляційні очікування. Це означає, що короткострокова межа вибору між інфляцією та безробіттям переміщуватиметься донизу, і це дає змогу зменшити інфляцію без підвищення рівня безробіття. Така ідея була б справедливою, якби інфляцію індукувала виключно над­лишкова грошова маса, а сама інфляція не містила інерційного чин­ника.

Для недопущення розвитку галопуючої інфляції у майбутньому уряд розробляє антиінфляційну стратегію, основними складовими якої є ефективна монетарна політика, впорядкування державних фінансів, раціоналізація структури національної економіки та зовніш­ньоекономічної діяльності.

Ефективна монетарна політика передбачає, що щорічні прирос­ти грошової маси в обігу обмежені й не надто перевищують зростан­ня національного продукту.

Важливою складовою антиінфляційної стратегії є впорядкування державних фінансів, передовсім скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Це скорочення має відбувати­ся за рахунок зменшення видаткової частини державного бюджету.

Раціональна монетарна і фіскальна політика допомагає усувати з економіки інфляцію попиту. Водночас є необхідною стратегія роз­витку національної економіки, яка б захистила або принаймні поміт­но послабила руйнівні впливи зовнішніх збурень пропозиції, які ін­дукують інфляцію витрат. Для недопущення інфляції пропозиції уряд має сприяти розвиткові освіти й науки, нагромадженню інтелек­туального потенціалу суспільства і людського капіталу кожною осо­бою, має фінансувати наукові дослідження та дослідно-конструк­торські розробки, здійснювати структурну перебудову національної економіки у напрямі зростання в ній частки продукції високотехнологічних галузей і виробництв. Це стримуватиме розвиток інфляцій­ного процесу у разі сильних зовнішніх несприятливих збурень про­позиції[20,с.50].

Особливе місце в антиінфляційній стратегії займає раціоналізація зовнішньоекономічних зв'язків країни. Пасивне сальдо платіжного ба­лансу, як відомо, індукує інфляційні імпульси. Зовнішньоекономічна політика має спрямовуватися на досягнення рівноваги у торгівлі това­рами і послугами шляхом підтримання експортних галузей та захисту національного виробника. Водночас уряд і центральний банк повинні проводити конструктивну валютну політику, яка б підтримувала ста­більний курс національної валюти і не стимулювала зростання імпор­ту. Отже, можемо зробити висновок про те , що перелічені заходи антиінфляційної стратегії стримують зростан­ня загального рівня цін в країні у близькій і віддаленій перспективі. Тому актуальним є питання їх ефективності, що і розглядаєтся у наступному розділі.