Сторінка
4
Неформальна, тіньова приватизація, про яку йдеться, здійснювалася й іншими каналами. Особливу роль у цьому відігравали швидка номенклатурна приватизація (1989—1991 рр.) системних банків України, так званий партійний та комсомольський бізнес, оренда, функціонування спільних під- приємств та інше. Апогеєм став в останні роки горбачовського періоду повний занепад державної влади, яка раніше трималася виключно на диктатурі партії. Коли влада розпалася, контроль партійно- господарської номенклатури та державної бюрократії над ключовими позиціями державної власності набув остаточних обрисів: розбудована на тіньових зв’язках, приватно-номенклатурна власність стала, по суті, панівною.
Все це не могло радикальним чином не позначитися на специфіці приватизаційного процесу у постгорбачовський період, який за своїм змістом був не первісним роздержавленням, а перерозподілом власності, що фактично вже перебувала у володінні приватних осіб. Прийняті 1992 року закони України з питань приватизації цього не враховували. І це мало своє пояснення: на початковому етапі трансформаційного періоду (1992—1994) не лише юридична логіка, а й офіційна політика роздержавлення та приватизації визначалася в основному людьми, які прямо і безпосередньо були причетні до тіньового перерозподілу власності у горбачовський період. Зрозуміло, що ці особи не прагнули до офіційної легалізації напрацьованих у попередні роки тіньових зв’язків, через які й утверджувала себе приватно-номенклатурна власність, що стала на той період панівною. Це мало багато пояснень, у тому числі й політичних. Однак головним був економічний сенс — нелегальна власність створювала можливості швидкого особистого збагачення без адекватної відповідальності за її ефективне використання. Власність без відповідального власника — це якісно нова, мало відома світовій практиці система економічних відносин. Водночас це ще й ніким не описана нова ментальність, новий економічний світогляд і новий спосіб життя відповідних суб’єктів господарювання. Це, власне, склало те нове, що було отримане нами на «виході» нового етапу приватизаційного процесу.
Звичайно, при цьому були і є певні винятки. Йдеться насамперед про малу грошову приватизацію, а також інші форми, які кореспондуються з утвердженням повноцінних відносин приватної власності і де утвердження останньої безпосередньо викликане процесами приватизації. Однак це стосується переважно сфери послуг та торгівлі. В інших економічних сферах — зокрема в базових галузях промисловості, особливо ж у сільському господарстві — процес перерозподілу власності здійснювався в основному відповідно до окресленої вище схеми.
Потребує оцінки і таке явище: українська економіка все більше втягується в перманентний (віртуальний) перерозподіл власності. Такий перерозподіл не пов’язаний, з одного боку, з персоніфікацією власності, з іншого — з отриманням доходів за рахунок ефективної господарської діяльності. Вся суть проблеми зводиться до того, що механізми віртуального перерозподілу власності і механізми утворення додаткової вартості, капіталізації отриманих прибутків та нарощування основного капіталу не лише органічно не доповнюють один одного, а діють фактично у протилежних напрямах.
Мотиви цього детермінуються ситуацією, коли інвестиції в перманентний перерозподіл власності приносять у багато разів більші прибутки (доходи), ніж господарська діяльність. Джерелом зазначених доходів є, як правило, не розширення та вдосконалення основних фондів, а їх фактичне «проїдання». В процесі віртуального перерозподілу власності відбувається звужене відтворення ресурсної бази, а отже, й суспільного багатства в цілому. Приватизаційний доход, який є метою перманентного перерозподілу власності, формується саме на цій основі. Він утворюється за рахунок зазначеного ресурсу — фізичного зменшення основних виробничих фондів. Цей доход використовується, з одного боку, на цілі приватного споживання, з іншого — для нагромадження нового приватизаційного ресурсу. У цьому розподілі інвестиції в основний капітал, як правило, відсутні. Принаймні, вони не розглядаються суб’єктами приватизації як основне джерело наступного зростання відповідних доходів і тому можуть вважатися, швидше за все, винятком з описаної схеми економічних відносин.
Віртуальний перерозподіл власності — явище, типове для періоду економічної кризи. Остання створювала відповідні передумови для віртуальної приватизації, яку умовно можна обмежити періодом 1992—1999 років. Вихід української економіки з кризи і перехід (згідно з указом Президента України та Державною програмою на 2000—2002 роки) до етапу грошової приватизації створює передумови для подолання віртуальності перерозподілу власності. Однак я маю великі сумніви, що на практиці таку можливість буде реалізовано. Це пояснюється кількома обставинами. Насамперед ідеться про те, що суспільство, і передусім владні структури, ще достатньою мірою не усвідомили всієї глибини (а головне — небезпеки) деформацій відносин власності на попередньому етапі приватизації (маю на увазі не лише відповідні процеси 1992—1999 років, а й неформальну горбачовську приватизацію).
Маємо враховувати і соціальну базу консервації існуючих відносин власності. Майже п’ятнадцятирічний етап деформованої приватизації (горбачовської та постгорбачовської) не міг не позначитися і на трансформаційних процесах у соціальній сфері. Йдеться про утвердження відповідного прошарку суб’єктів господарської діяльності, якого повною мірою влаштовує «статус-кво» і який неодмінно протидіятиме реальним змінам. Найкраще буде зарахувати зазначених суб’єктів до прошарку паразитуючого фінансового напівлегального рантьє, який не має нічого спільного з позиціями цивілізованого національного капіталу та національної буржуазії, на формування яких робилася ставка в процесі всього попереднього етапу реформ. Якщо врахувати сформовану на базі віртуального перерозподілу власності ще й багатоканальну систему тінізації української економіки, її корумпованості та олігархізації, а також досить кваліфіковані механізми відповідного лобіювання, то моя позиція з приводу надзвичайної складності виправлення припущених деформацій стає достатньо очевидною. Саме на цій основі базується загроза консервації існуючої системи економічних відносин, і насамперед відносин власності.
Механізми «нового» перерозподілу власності, які сформувалися на базі сертифікатної приватизації, настільки багатогранні, що їх визначення потребує спеціального аналізу. Йдеться про неформальне привласнення майнових та управлінських прав дрібних акціонерів керівниками корпоратизованих підприємств, яке зумовлюється відсутністю належного законодавчого захисту їхніх інтересів, а також досвіду участі у корпоративному управлінні, утвердження цивілізованих механізмів якого штучно блокується.
Завантажити реферат