Сторінка
2

Шляхи перебудови фінансових відносин у період формування ринкової економіки

Сьогодні основою для зняття фінансової напруги і врегулювання економічних інтересів стає прийняття указів Президента. Зрозуміло, що це вимушений захід, оскільки Верховною Радою України не прийнято цілий ряд законодавчих актів з питань) фінансової політики.

Необхідно здійснити реформування фінансових відносин в країні та сформувати національну фінансову систему. Це викликано насамперед тим, що в умовах формування ринкових відносин фінанси наповнюються новим змістом, їх роль і значення зростають, а функціональні можливості розширюються як в часі, так і в просторі. Фінанси як об'єктивна еконо­мічна категорія за своїм змістом в умовах ринку мають виконувати регу­люючу та стимулюючу функції, а не лише фіскальну, як досі практи­кується. Це основні функції фінансів, які потребують детального аналізу, досконалого вивчення і розробки необхідних фінансово-правових норм з регулювання фінансових відносин і подальшого розвитку.

Фінанси одночасно виконують і контрольну функцію. Не претендую­чи на повну підтримку своїх поглядів, зазначу: функціональні можли­вості фінансів у процесі регулювання та стимулювання суспільно-еконо­мічного розвитку досить великі. Однак сьогодні вони в практиці викорис­товуються частково і залишаються нерозкритими. Це одна із причин того, що в Україні продовжує погіршуватись фінансовий стан ряду підпри­ємств, регіонів, держави в цілому, а розрахунково-платіжна дисципліна досягла критичного стану.

Взятий курс головним чином на фіскально - монетарні методи регулю­вання економічних відносин не завжди себе виправдовує і досить часто призводить до загострення економічних інтересів. В практиці необхідно дотримуватись принципу поєднання та узгодженості усіх методів державно - фінансового впливу на процес суспільного відтворення. Фінанси мають приймати активну участь у всіх стадіях суспільного відтворення, а не лише на стадії розподілу, як це відбувається сьогодні. Головне завдання фінансів - сприяти зростанню ефективності виробництва, стимулювати його розвиток та економію затрат як живої, так і уречевленої праці. Фінанси мають актив­но регулювати процес створення валового внутрішнього продукту, а не ли­ше його розподіл та перерозподіл. Практика вимагає фінансового впливу на весь процес кругообігу капіталу, сприяти його прискоренню, ефективному і цільовому використанню матеріальних, трудових та грошових ресурсів.

Основною метою став перехід до економічних методів регулювання грошового обігу через:

·підвищення ролі банківського кредиту в стимулюванні підприємств до ефективного використання позичкових коштів;

·більш гнучкий підхід до надання кредиту;

·формування банківських резервів;

·формування фінансового ринку (купівля та продаж цінних паперів);

·припинення необґрунтованого переливу грошей із безготівкового обігу в готівковий;

·поетапне переведення зовнішньоекономічних зв’язків на умови світових цін і розрахунків у ВКВ;

·реорганізація ощадного і страхового діла тощо.

Фінансова політика, таким чином, визначалась якісно новими підходами щодо функціонування господарства з урахуванням різноманітних форм власності, економічної самостійності підприємств, самоврядування та самофінансування регіонів; реформи цін; оплати праці; податкової та кредитної систем і була спрямована на формування фінансового механізму ринкової економіки.

Посилення ролі та значення децентралізованих фондів фінансових ресурсів, підвищення самостійності регіональної фінансової політики, розмежування функцій управління фінансами різних рівнів державної влади не призвели до одночасному посиленню ролі фінансового впливу на економіку країни.

Необхідність забезпечення централізованих фінансових ресурсів для впливу на вирішальні пропорції єдиного процесу відтворення, змушували уряд посилювати податковий прес, що не лише перетворює податкову політику в гальма структурних перетворень в економіці, але і призводить до занепаду виробництва.

Таким чином, боротьба з інфляцією, здолання занепаду виробництва, підвищення соціальної захищеності населення - першочергові задачі, що постають перед сучасною фінансовою політикою України.

За 1992—2000 рр. роздержавлено 70,6 тис. об’єктів. На підприємствах недержавної власності виробляється нині 70% промислової продукції. Розвивається мале підприємництво. 1999 року функціонувало 187 тис. малих підприємств, 36,4 тис. фермерських господарств, діяли 763 тис. індивідуальних підприємців. Привертає увагу й таке: нині майже 15 млн. осіб є акціонерами та власниками земельних паїв. В основному завершено приватизацію присадибних ділянок. Їх власниками стали близько 11 млн. громадян. Чи можна вважати, що вказані параметри відбивають найважливіше в трансформаційному процесі — масштаби утвердження в економіці інституту приватної власності?

Переконаний, що такий висновок був би занадто поспішним. Дуже важливо не припускатися тут будь-яких ілюзій. Адже відносини власності — це фундамент економічної системи, її основа. Відсутність повноцінної приватної власності, нероздільність власності та влади за домінування останньої стали основною причиною історичної поразки «реального» соціалізму.

І справа тут не лише у суто економічних перевагах — у здатності економічної системи, заснованої на засадах приватної власності, формувати дієві стимули високопродуктивної праці і водночас забезпечувати концентрацію ресурсів на досягненні найважливіших цілей. Для нас надзвичайно важливо усвідомити й інше: пріоритетність приватної власності визначається і її роллю у розкріпаченні людини, вільному розвитку особистості. З точки зору закономірностей загальноцивілізаційного процесу і, зокрема, нашої інтеграції в структури європейської спільноти, це (як я розумію цю проблему) у кінцевому підсумку є визначальне. Приватна власність — основний гарант особистої свободи людини. Це ж стосується і демократії. Ми тільки тепер почали розуміти, що лише в системі суспільних відносин, котрі базуються на приватній власності і свободі особистості, можлива не формальна, а реальна демократія. Все це перебуває в міцному переплетенні.