Сторінка
2

Проблеми управління зовнішнім боргом в Україні

Згідно зі Законом України “Про Державний бюджет на 2002 рік” граничний розмір державного внутрішнього боргу України станом на 31 грудня 2002 року встановлено в сумі 12.790.158,1 тис. гривень та в сумі 1.317.121,1 тис. доларів США, граничний розмір державного зовнішнього боргу України – в сумі, еквівалентній 7.993.079,7 тис. доларів США.

Залишаючись достатньо високим, рівень державного боргу України водночас не є критичним. Згідно з міжнародними стандартами (Маастрихтською угодою) критичними вважаються боргові зобов’язання держави, які перевищують 60% від ВВП.

Відповідно до нової бюджетної класифікації України, прийнятої Постановою Верховної Ради України від 12.07.1996 р. № 327/96-ВР “Про структуру бюджетної класифікації України”, як внутрішній, так і зовнішній державний борг класифікується за типом кредитора і типом боргового зобов’язання (класифікація державного боргу розглядається у темі “Бюджетна класифікація”).

За формою залучення коштів державний борг поділяється на державні запозичення та гарантії.

Державні запозичення - залучення державою в особі Кабінету Міністрів України, через Міністерство фінансів України грошових коштів, іншого майна та майнових прав, яке передбачає прийняття зобов'язань щодо грошових коштів на умовах строковості, платнос­ті та повернення.

Розрізняють: державне внутрішнє запозичення, що здійснюється шляхом укладання угод з резидентами України про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на внут­рішньому ринку; державне зовнішнє запозичення - державне запозичення, що здійснюється шляхом укладання з нерезидентами України угод про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на зо­внішньому ринку.

Державне запозичення може здійснюватись лише з метою:

• фінансування дефіциту Державного бюджету;

• підтримки платіжного балансу та поповнення валютних резервів;

• на інші цілі, встановлені законом України в кожному окремому ви­падку.

Державна гарантія - зобов'язання держави в особі Кабінету Міністрів України, що діє через Міністерство фінансів України, пов­ністю або частково виконати платежі на користь кредитора у випадку невиконання позичальником, іншим ніж Україна, зобов'язань щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності.

Формою надання державної гарантії є державна порука. Основ­ними способами реалізації державних гарантій та запозичень можуть бути:

• випуск (емісія) державних цінних паперів;

• укладення угод про позику та гарантійних угод;

• інші способи, передбачені законодавством України.

При наданні державних гарантій виникає потенційний держав­ний борг, який стає реальним за умови відшкодування кредитору су­ми зобов'язань позичальника, за якими держава була гарантом.

За валютою залучення державний борг поділяється на борг у національній та іноземній валюті.

Внутрішній борг переважно формується в національній валюті. Для залу­чення коштів емітуються цінні папери, які розміщуються на внутріш­ньому фондовому ринку. Державний борг в іноземній валюті виникає в результаті здійс­нення безпосереднього запозичення коштів в урядів зарубіжних країн, міжнародних фінансово-кредитних організацій, іноземних банків, а також розміщення державних боргових зобов'язань на міжнародних ринках капіталів.

Залежно від терміну залучення коштів розрізняють: короткостроковий борг (з терміном погашення до одного року), середньостроковий (від одного до п’яти років), довгостроковий (від п’яти років і більше).

Державний борг можна поділити також на:

- капітальний, який включає всю сукупність боргових зобов’язань держави на певну дату;

- поточний, що складається з платежів по зобов’язаннях, які позичальник повинен погасити у звітному періоді.

Основними причинами виникнення та зростання державного боргу в Україні є дефіцит державного бюджету та постійний дефіцит платіжного балансу країни. Для фінансування дефіциту Державного бюджету України залучаються кошти міжнародних фінансових організацій.

2. Взаємовідносини України з міжнародними

фінансовими інституціями

Трансформаційні процеси в Україні супроводжуються глибокою економічною кризою. У зв’язку з цим загострились питання ресурсного забезпечення економічного розвитку, особливо його фінансової складової. Розбалансованість фінансової системи, платіжна криза, спричинена насамперед переходом до світових цін на енергоносії, обмеженість внутрішніх нагромаджень та наявність від’ємного сальдо платіжного балансу, об’єктивно обумовили потребу в зовнішніх коштах для відновлення господарської рівноваги, забезпечення стабільного економічного розвитку.

З приєднанням України у 1992 році до найвпливовіших міжнародних фінансових інституцій розпочато інтеграцію у світову фінансову систему. Серед зовнішніх фінансових джерел найбільший потенціал мають міжнародні фінансові інститути – Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР). Відносно низька вартість запозичень та велике значення їхніх оцінок та дій для інших потенційних кредиторів та інвесторів спонукають на даному етапі до тісної співпраці України з цими установами на загальноприйнятих принципах міжнародного права. Запозичення здійснюються з метою сприяння макроекономічній стабілізації у державі і виходу на позитивну економічну динаміку, забезпечення щорічних темпів зростання ВВП на рівні не менше 4-5%. Позичальниками за такими по­зиками можуть бути державні банки, державні адміністрації, Націо­нальний банк України, державні підприємства. Так, Національний банк України під гарантію Уряду отримав дві кредитні лінії на фінансування малого та середнього бізнесу.

Співпраця України з міжнародними фінансовими організаціями є основним джерелом інвестиційного фінансування. Результати співпраці України з міжнародними фінансовими інституціями наведені у табл. 1.

Таблиця 1.

Взаємовідносини України з кредиторами