Сторінка
3

Загальні принципи політико-економічної стратегії України в сучасному геофінансовому просторі

Замість двох центрів грошово-фінансової політики і двох потенційно конкуруючих систем фінансових пріоритетів виникає єдиний центр і єдина система пріоритетів. Не існує окремої, по суті, незалежної системи фінансових пріоритетів, що пов’язана із забезпеченням економічного зростання, соціальними витратами, бюджетними витратами чи іншої системи пріоритетів, націленої на підтримку стабільності валюти, грошового обігу, фінансових ринків. Складається єдина непримусова система фінансових пріоритетів, єдиний механізм керування фінансовою системою.

Змінюється тип організації фінансової системи. Керування фінансами означає не активне (або інтерактивне) керування попитом і пропозицією на грошовому ринку, не коригування фінансової кон’юнктури, а керування грошово-фінансовими агрегатами, їхньою динамікою і структурними співвідношеннями.

У перехідній економіці при вирішенні фінансових проблем зважають на доцільність штучного розмежування контурів обертання.

Фінансова система в економіці, яка трансформується і на ринках, що розвиваються, організована таким чином, що взаємовідносини між грошовою владою і найбільшими фінансовими інститутами далекі від стратегії кооперативної гри (у державах, які виступають у ролі або основного джерела, або основного споживача фінансових ресурсів, надзвичайно слабкі зв’язки між фінансовим сектором і інвестиційними галузями тощо). Фінансова система пострадянських економік, яка виконує насамперед функцію перерозподілу ресурсів, поділена на багато локальних підсистем, дії яких не скоординовані між собою. У ній відсутній також єдиний механізм і єдина система критеріїв керування. Замість цього існують різні ізольовані механізми і критерії, які найчастіше несумісні. Стабілізація стає високопріоритетною метою через труднощі з погашенням державної заборгованості і розглядається передусім як вирішення проблем держбюджету. Фінансові проблеми вирішуються окремо (наприклад, проблема дефіциту державного бюджету).

Нові стратегічні підходи до фінансової і в цілому до макроекономічної політики мають будуватися, по-перше, на поглинанні фінансової політики її грошовою складовою, що веде до істотного підвищення пріоритетності неінфляційної стабільної грошової політики і значного зниження частки національного доходу, що перерозподіляється через бюджетний механізм; по-друге, на взаємодії грошової влади і найбільших незалежних фінансових інститутів, тобто макроекономічна політика економіко-фінансової стабілізації має утвердитись у реалії ефективної кооперативної гри агентів фінансово-монетарної системи.

Реальна стабілізація можлива тільки на основі фінансової стратегії кооперативного типу, яка:

· виходить у першу чергу з проблем фінансової системи як єдиного організму, а не лише з проблем наповнення держбюджету;

· розглядає інвестиційну активність як похідну від системних рис фінансового механізму;

· оперує категоріями фінансових ринків, а не різними видами угод;

· емісійна діяльність розглядається як специфічний інструмент макроекономічної політики.

Заходи для стимулювання інвестиційної активності мають передбачати формування спеціальних механізмів, що перешкоджатимуть переливу капітальних активів з виробничої сфери до спекулятивної. Для цього вони повинні утримувати кругообіг капіталу в межах відтворювального процесу, вирівнювати норму прибутковості і привабливість операцій у спекулятивній та виробничій сферах.

Необхідно створити особливу субсистему грошового обігу через інвестиційні рахунки з метою утримання капіталу у виробничій сфері та залучити притоки капіталовкладень у розвиток виробництва. Для цього треба ввести особливий режим прямих амортизаційних відрахувань підприємств через систему інвестиційних рахунків з обмеженим їхнім використанням (тільки для капітального будівництва, закупівлі устаткування), оплатою НДДКР.

Формування такого контуру грошового обігу потребує прийняття таких заходів відновлення інвестиційної активності у виробничій сфері:

· створення спеціальних інститутів розвитку, що забезпечують фінансування інвестиційних проектів на пільгових умовах, і надання державних гарантій під виробничі інвестиції;

· звільнення від оподатковування прибутку підприємств, що використовують на інвестиційні цілі та НДДКР і зараховують на інвестиційні рахунки;

· широке застосування технологій прискореної амортизації;

· обмеження емісії цінних паперів завдяки залученню засобів на виробничі капіталовкладення з їхніми накопиченнями на інвестиційних рахунках.

Через цей контур грошового обігу вирішується завдання цілеспрямованого керування грошовою емісією, яка спрямовується через систему інвестиційних рахунків з метою збільшення пропозиції грошових ресурсів у виробничій сфері. Забезпечується балансування додаткової грошової і товарної пропозиції, досягається регульоване обмеження інфляційного ефекту грошової емісії, якій повертається базова функція авансування економічного зростання. Перед тим, як додаткові гроші матеріалізуються і збільшують попит на споживчому ринку, вони виконують роль посередника у процесі розширення відтворення і збільшення пропозиції товарів та послуг через виробничі інвестиції.

Інституційні перетворення фінансової системи передбачають інноваційне спрямування інвестиційних контурів, які концентрували б обмежені ресурси держави на пріоритетних з геоекономічної точки зору напрямах, посилюючи і розвиваючи конкурентні переваги країни з високим рівнем розвитку, формуючи ефективний попит на виробничий капітал.

Необхідно внести у науково-промислову політику суттєві корективи, які націлені не на абстрактне прискорення науково-технічного прогресу, а на комплексне формування і розширене відтворення провідного технологічного укладу – індустріального та інформаційно-індустріального, який має стати основою економічного розвитку України у довгостроковій перспективі. Стратегія структурної адаптації промисловості можлива тільки на базі реорганізації науково-технічного комплексу, активізації дослідницької та інноваційної діяльності. Вирішення цих завдань потребує ефективного державного регулювання цієї сфери економіки. Заходами державного регулювання має бути подолано розрив між науково-технічною та інвестиційною політикою, що стимулюватиме перехід до комплексних інноваційно-інвестиційних програм. Об’єктом державного регулювання повинна стати інтеграція науково-технічних закладів та промислових підприємств, що дасть можливість ліквідувати розрив між наукою та виробництвом, створити науково-виробничі комплекси, що вироблятимуть високоякісну продукцію, яка конкуруватиме на вітчизняному та світовому ринках. Пріоритетна підтримка передових розробок у галузі військово-наукової діяльності, науково-технічних розробок, фундаментальних досліджень, агротехнологій створює засади для формування сучасної структури економіки і сприяє виникненню значних експортних можливостей, які дозволяють вийти на зовнішні технологічні ринки.