Сторінка
1

Форми регулювання валютно-фінансових потоків

План

1. Валютно-фінансова політика держави

2. Валютні обмеження та валютні ризики

1. Валютно-фінансова політика держави

Валютне регулювання — одна з форм державного регулюван­ня міжнародних економічних відносин, спрямована на регулювання міжнародних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютою та валютними цінностями з метою урівноваження платіжних ба­лансів, зміни структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрації валютних ресурсів у руках держави.

Системи національного регулювання грошово-валютних відно­син мають дуже давню історію. Воно розпочиналося, як правило, з впровадження заборони вивозу золота з країни. Поступово це регу­лювання поширилось на інші валютні цінності, у тому числі на платіжні засоби та цінні папери: акції й облігації. З уведенням оборотності валют валютне регулювання в деяких розвинутих краї­нах було скасоване, в інших — значно послаблене.

Валютне законодавство розвинутих країн визначає коло валютних операцій, які можуть підлягати валютному регулюванню. У більшості випадків вони поділяються на операції, пов'язані з міжнародним рухом капіталів, зовнішньою торгівлею, міжнародними борговими відносинами, операціями із золотом та іншими валютними ціннос­тями, та операції, пов'язані з розвитком таких сфер міжнародних відносин, як туризм, інші форми спеціальних міждержавних виплат.

Валютне регулювання забезпечується спеціальною системою пра­вових норм і засобів. Деякі спеціалісти-правники розглядають цю систему як самостійний інститут права (у зарубіжній літературі його називають "валютним правом").

У розвинутих країнах ринкової економіки валютне регулюван­ня здійснюється або міністерствами фінансів (у більшості країн), або центральними емісійними банками (Велика Британія, Данія), або спеціальними урядовими установами (Франція, Італія).

У системі державного регулювання економічного життя кожної країни виділяють сукупність заходів, які вживаються центральними банками у сфері грошового обігу і валютних відносин з метою впли­ву на купівельну спроможність грошей, валютні курси та на економіку загалом, що становить сутність певної валютної політики держави. Ця політика здійснюється переважно у двох формах: обліковій (дис­контній) та девізній.

Облікова (дисконтна) політика означає зміну облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного пла­тіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і цим самим стимулює приплив іноземного капіталу з країн, де цей рівень нижчий. Цей приплив короткострокових капіталів поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на національну ва­люту, таким чином сприяючи підвищенню її курсу. Досить неорди­нарним прикладом застосування облікової валютної політики на сучасному етапі розвитку грошово-валютних відносин можуть служи­ти дії Центрального банку Швеції, коли в другій половині 1992 p. виникла паніка на валютних ринках Європи і шведська крона опи­нилася у досить скрутному становищі. Щоб терміново підвищити валютний курс крони, було оголошено рішення Центрального банку про підвищення ставки позикового процента до 75 %, а згодом цю ставку було встановлено на небаченій досі в практиці валютних відно­син позначці в 500 %. До такого неординарного заходу Централь­ний банк Швеції вдався, щоб зупинити відплив валюти за кордон. Саме в той час до аналогічних заходів вдався і Центральний банк Норвегії.

При значному активному сальдо платіжного балансу, що буває досить рідко, центральні банки відповідних країн вдаються до про­тилежних дій. Вони знижують облікову ставку і тим самим стиму­люють відплив іноземного й національного капіталу з метою змен­шення активного платіжного сальдо. За цих умов зростає попит на іноземну валюту, зростає її курс, а курс національної валюти відповідно падає.

Облікова політика — це традиційний метод регулювання валют­ного курсу. Але в сучасних умовах ефективність цього методу знач­но зменшилася за рахунок інтенсивних процесів інтернаціоналізації господарського життя і негативного впливу дорогих кредитів на розвиток національних економік.

Прагнення управляти валютною політикою за допомогою про­центних ставок за надання кредиту, мали місце в розвинутих краї­нах ще наприкінці XIX ст., але досить активно й у широких масштабах почали проводитися у 20—30-х роках XX ст. Після Другої світо­вої війни найбільш широко використовується так званий компенса­ційний принцип облікової політики. Сутність цього методу валют­ного регулювання полягає в поєднанні й послідовному використанні двох протилежних типів цієї політики: обмеження кредиту, так зва­ної кредитної рестрикції, або політики "дорогих грошей", а також стимулювання кредиту, так званої кредитної експансії, або політики "дешевих грошей".

Політика кредитної рестрикції ("дорогих грошей") викорис­товується, як правило, в умовах стрімкого промислового буму та зро­стання господарської активності. Її мета — перешкодити процесові активного використання кредиту господарськими суб'єктами та за­гальмувати промисловий бум, який часто призводить до "перегріву економіки" і перевиробництва товарів.

Політика кредитної експансії ("дешевих грошей"), навпаки, спрямована на стимулювання кредитних операцій у розрахунку на те, що більш сприятливі умови кредитування будуть спонукати до господарської активності, зростання виробництва і залучення іно­земного капіталу.

Ліберальна політика кредитної експансії спричиняє зниження валютного курсу, і навпаки, політика кредитної рестрикції породжує тенденцію до підвищення валютного курсу.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто набирає форми валютної інтервенції — прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одночасному введенні обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5 


Інші реферати на тему «Фінанси»: